Двері особняка, а одночасно й усі ставні із тріском розчинилися. Геральт швидко підняв голову. По алейці, риплячи щебінкою, прямо на нього перло чудовисько.
Права рука відьмака миттєво здійнялася над правим плечем, у ту ж мить ліва рвонула ремінь на грудях, і руків'я меча саме ковзнуло в руку. Клинок із шипінням вискочив з піхов, описав коротке вогненне півколо й завмер, уп'явшись кінцем на бестію, що неслася на нього. Побачивши меч, чудовисько різко зупинилося. Щебінь пирснув в усі боки. Відьмак навіть не здригнувся.
Істота була людиноподібною, вирядженою у досить пошарпаний, але гарної якості одяг, не позбавлений зі смаком підібраних, хоч і цілком нефункціональних прикрас. Однак людиноподібність ця доходила лише до бруднуватого жабо, а вище здіймала величезна, кошлата ведмежа голова з гігантськими вухами, парою диких очищ і моторошною пащею із кривими іклами, у якій яскравим полум'ям ворушився червоний язик.
— Геть звідси, смертний!— гаркнуло чудовисько, розмахуючи лабетами, але не рухаючись із місця.— Зжеру! Розірву на клапті!
Відьмак не ворухнувся, не опустив меча.
— Оглух, чи що? Геть, кажу, звідси!— заричало чудовисько й вивергнуло із глибин своїх звук, що нагадував щось середнє між вереском свині й риком оленя-самця. Ставні залопотали й захлопали, струшуючи сміття й штукатурку з парапетів. При цьому ні відьмак, ні чудовисько навіть не поворухнулися.
— Забирайся, доки цілий!— закричала істота, але ніби вже не так впевнено.— А то…
— Що «а то»?— перервав Геральт.
Чудовисько бурхливо засопіло, нахилило страхітливу голову.
— Гляньте-но, хоробрий віднайшовся,— сказало воно спокійно, скалячи ікла й дивлячись на Геральта криваво-червоними очима.— Опусти свою залізяку. Прошу. Може, ще не всік, що ти знаходишся у дворі мого приватного будинку? Або там, звідки ти родом, прийнято погрожувати хазяям мечами на їхніх власних подвір'ях?
— Прийнято,— сказав Геральт.— Але тільки тим хазяям, котрі вітають гостей ревінням і обіцянками розірвати на клапті.
— Ти ба,— занервувало чудовисько,— ще й ображає, приблуда. Теж мені гість знайшовся. Пре у двір, ґрасує чужі квіти, розпоряджається як вдома й думає, що йому негайно піднесуть хліб-сіль! Тьху на тебе!
Чудовисько сплюнуло, засопіло й стулило пащу. Нижні ікла зосталися зовні, надаючи йому вигляду кабана-одинака.
— То що?— сказав відьмак, опускаючи меч.— Так і будемо стояти?
— А є інші пропозиції? Лягти?— хихикнуло чудовисько.— Кажу ж, сховай залізяку.
Відьмак спритно засунув зброю в піхви на спині, не опускаючи руки, погладив оголовку, що стирчала вище плеча.
— Бажано,— сказав він,— щоб ти не робив занадто різких рухів. Цей меч можна вихопити в будь-яку мить і швидше, ніж думаєш.
— Бачив,— кашлянуло чудовисько.— Якби не це, ти вже давно був би за воротами зі слідом від мого підбора на задниці. Чого тобі тут треба? Звідки ти взявся?
— Заплутав,— збрехав відьмак.
— Заплутав,— повторило чудовисько, грізно скрививши пащу.— Ну, то виплутуйся. За ворота, значить. Оберни ліве вухо до сонця й так і тримайся — потрапиш на тракт. Ну, чого чекаєш?
— Вода тут є?— спокійно запитав Геральт.— Кінь пити хоче. Та і я теж. Якщо це тебе не обтяжить.
Чудовисько переступило з ноги на ногу, почухало вухо.
— Слухай, ти. Ти, що, мене насправжки не боїшся?
— А треба?
Чудовисько оглянулося, відкашлялося, розмашисто підтягло широкі штани.
— Гаразд, чого вже ж. Гість до хати. Не щодня зустрічається людина, котра, побачивши мене, не втекла б або не звалилася без тями. Ну, добре. Як ти втомлений, але порядний подорожній,— запрошую. Але коли розбійник або злодій, знай — будинок виконує мої накази. За цими стінами командую я!
Він підняв кошлату лапу. Ставні відразу загупали об стіну, а в кам'яному горлі дельфіна щось глухо забулькало.
— Запрошую,— повторив він.
Геральт не поворухнувся, уважно дивлячись на нього.
— Один живеш?
— А тобі яке діло з ким?— зло проговорило чудовисько, роззявляючи пащу, а потім голосно розреготалося.— Ага, розумію. Мабуть, думаєш, тримаю сорок красенів подібних до мене. Ні, не тримаю. Ну то що, чорт забирай, скористаєшся запрошенням від чистого серця? Як ні, то ворота он там, якраз за твоїм задом.
Геральт стримано поклонився й сухо відповів:
— Приймаю запрошення. Закон гостинності не порушу.