— Мій дім — твій дім,— відповіло чудовисько настільки ж сухо.— Прошу сюди. А кобилу постав там, біля колодязя.
Будинок усередині теж вимагав солідного ремонту, однак у ньому було в міру чисто й охайно. Меблі вийшли, імовірно, з рук гарних майстрів, навіть якщо це й відбулося давним-давно. У повітрі витав відчутний запах пилу. Було темно.
— Світло!— буркнуло чудовисько, і скіпа, уткнута в залізний тримач, негайно спалахнула й видала полум'я й кіптяву.
— Нічогенько,— кинув відьмак.
— І тільки?— зареготало чудовисько.— Схоже, тебе абичим не здивуєш. Я ж сказав, будинок виконує мої накази. Прошу сюди. Обережніше — сходи круті. Світло!
На сходах чудовисько обернулося.
— А що це в тебе на шиї теліпається, гостю? Га?
— Подивися.
Чудовисько взяло медальйон у лапу, піднесло до очей, злегка натягнувши ланцюжок на шиї Геральта.
— У цієї тварини неприємний вираз… обличчя. Що це?
— Цеховий знак.
— Ага, імовірно, твоє ремесло — намордники? Прошу сюди. Світло!
Середину великої кімнати, у якій не було жодного вікна, займав величезний дубовий стіл, зовсім порожній, якщо не рахувати великого свічника з позеленівшої латуні, повитого фестонами застиглого воску. Виконуючи чергову команду, свічі спалахнули, заблимали, трохи освітивши приміщення.
Одна зі стін була обвішана зброєю — композиціями із круглих щитів, схрещених алебард, рогатин і гізарм, важких мечів і сокир. Половину прилягаючої стіни займав величезний камін, над яким розташовувалися ряди портретів, що лущилися й облізали. Стіну напроти входу заповнювали мисливські трофеї — лопати лосиних рогів, гіллясті роги оленів відкидали довгі тіні на голови кабанів, ведмедів і рисей, на скуйовджені й обтріпані крила орлиних і яструбиних опудал. Центральне, почесне місце займала голова скельного дракона, що відливала стародавньою бронзою, підпсована, із клоччям, що стирчало з дір. Геральт підійшов ближче.
— Його підстрелив мій дідуньо,— сказало чудовисько, кидаючи в камін величезне поліно.— Мабуть, це був останній дракон в окрузі, що дозволив себе впіймати. Сідай, гостю. Голодний?
— Не відмовлюся, хазяїне.
Чудовисько сіло за стіл, опустило голову, сплело на животі кошлаті лабети, якийсь час щось бурмотало, крутячи великими пальцями, потім неголосно рикнуло, репнувши лапою об стіл. Тарілки й блюда олов’яно й срібно дзвякнули, кришталево дзенькнули кубки. Запахло печенею, часником, материнкою, мускатним горіхом. Геральт не видав подиву.
— Так,— потерло лабети чудовисько.— Краще, як слуги, га? Пригощайся, гостю. Ось пулярка, ось шинка, це паштет з… Не знаю із чого. З чогось. Це-ось рябчики. Ні, зараза, то куріпки. Переплутав, розумієш, заклинання. Їж, їж. То порядна, справжня їжа, не бійся.
— Я й не боюся.— Геральт розірвав пулярку навпіл.
— Зовсім забув,— посміхнулося чудовисько,— що ти не з полохливих. А звуть тебе, приміром, як?
— Геральт. А тебе, хазяїне? Приміром же.
— Нівеллен. Але в окрузі кличуть Виродком або Кликачем. І дітей мною лякають,— чудовисько перекинуло в горлянку вміст гігантського кубка, потім занурило пальці в паштет, вихопивши із блюда половину за раз.
— Дітей, кажеш, лякають,— проговорив Геральт з набитим ротом.— Треба думати, без причин?
— Абсолютно. Твоє здоров'я, Геральте!
— І твоє, Нівеллене.
— Ну як винце? Завважив, виноградне, не яблучне? Але як не подобається, начаклую іншого.
— Дякую. Цілком, цілком. Магічні здібності в тебе вроджені?
— Та ні. З'явилися, коли це виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звідкіля вони узялися, але будинок виконує все, чого не захочу. Нічого особливого. Так, дріб'язок. Умію начаклувати їдло, випивку, одежу, чисту постіль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зуміє й без чаклунства. Відчиняю й замикаю вікна й двері. Розпалюю вогонь. Нічого особливого.
— Ну нічого-нічого, а все ж… А ця… як ти сказав, морда, давно вона в тебе?
— Дванадцять років.
— Як це вийшло?
— А тобі не однаково? Краще налий ще.
— Із задоволенням. Мені ж бо однаково, просто цікаво.
— Привід цілком зрозумілий і в принципі прийнятний,— голосно розсміялося чудовисько.
— Але я його не приймаю. Немає тобі діла до цього, і годі. Однак, щоб хоч малість задовольнити твою цікавість, покажу, як я виглядав до того. Глянь-но туди, на портрети. Перший від каміна — мій татуньо. Другий — біс його знає, хто. Третій — я. Бачиш?
З-під пилу й павутини з портрета водянистими очима дивився якийсь товстунчик з пухкою, сумною прищавою фізіономією. Геральт, який і сам, на кшталт деяких портретистів, бував схильним підлестити клієнтам, тяжко покачав головою.