— Ну, бачиш?— скалячи ікла повторив Нівеллен.
— Бачу.
— Ти хто такий?
— Не зрозумів.
— Не зрозумів, значить?— чудовисько підняло голову. Очі в нього загорілися, як у кота.— Мій портрет, гостю, висить у тіні. Я його бачу, але я ж бо не людина. Принаймні, зараз. Людина, щоб роздивитися портрет, підійшла би ближче, швидше за все узяла б свічку. Ти цього не зробив. Висновок простий. Але я питаю без натяків: ти людина?
Геральт не відвів погляду.
— Якщо ти так ставиш питання,— відповів він після недовгого мовчання,— то не зовсім.
— Ага. Імовірно, я не вчиню безтактності, якщо запитаю, хто ж ти в такому разі?
— Відьмак.
— Ага,— повторив Нівеллен, трохи помовчавши.— Якщо мені не зраджує пам'ять, відьмаки досить своєрідно заробляють на життя. За плату вбивають різних чудовиськ.
— Не зраджує.
Знову настала тиша. Язики полум'я пульсували, тягнучись нагору тонкими вусиками вогню, відбивалися блискітками в різьбленому кришталі кубків, у каскадах воску, що стікав по свічникові. Нівеллен сидів нерухомо, злегка ворушачи величезними вухами.
— Припустимо,— сказав він нарешті,— ти примудришся дістати меч перш, ніж я на тебе стрибну. Припустимо, навіть встигнеш мене полоснути. При моїй вазі це мене не зупинить, я повалю тебе з ходу. А потім справу докінчать зуби. Як думаєш, відьмаку, у кого з нас двох більше шансів перегризти іншому горлянку?
Геральт, притримуючи великим пальцем олов'яну кришку графина, налив собі вина, відсьорбнув, відкинувся на спинку стільця. Він дивився на чудовиська посміхаючись, і усмішка була винятково паскудною.
— Та-а-ак,— протягнув Нівеллен, длубаючи пазуром в куточку пащі.— Треба визнати, ти вмієш відповідати на запитання, не розкидаючись словами. Цікаво, як ти впораєшся з наступним? Хто тобі за мене заплатив?
— Ніхто. Я тут випадково.
— А не брешеш?
— Я не звик брехати.
— А до чого звик? Мені розповідали про відьмаків. Я запам'ятав, що відьмаки викрадають маленьких дітей, яких потім начиняють чарівними травами. Хто виживе, стає відьмаком, чарівником з нелюдськими здібностями. Їх учать убивати, викорінюють у них усілякі людські почуття й рефлекси. З них роблять чудовиськ, мета яких знищувати інших чудовиськ. Я чув, балакали, уже настав час почати полювання на відьмаків, тому як чудовиськ стає усе менше, а відьмаків — усе більше. Покуштуй куріпку, доки зовсім не охолола.
Нівеллен взяв із блюда куріпку, цілком запхав у пащу й зжував, немов сухарик, хрумтячи кісточками.
— Мовчиш?— запитав він невиразно, проковтуючи пташку.— Що зі сказаного правда?
— Майже нічого.
— А брехня?
— Те, що чудовиськ усе менше.
— Факт, їх чимало,— вискалився Нівеллен.— Представник їх саме сидить перед тобою й роздумує, чи правильно зробив, запросивши тебе. Мені одразу не сподобався твій цеховий знак, гостю.
— Ти — ніяке не чудовисько, Нівеллене,— сухо сказав відьмак.
— А, холера, щось новеньке. Тоді хто ж я, по-твоєму? Журавлинний кисіль? Клин диких гусаків, що тягнеться до півдня тужливим листопадовим ранком? Ні? То, може, я — свята безвинність, загублена біля струмка сисястою донькою мірошника? Га? Геральте? Ну скажи, хто я такий? Невже не бачиш — я увесь аж трясуся з цікавості?
— Ти не чудовисько. Інакше б не зміг доторкнутися до цієї от срібної тарілки. І вже в жодному разі не взяв би в руку мій медальйон.
— Ха!— гаркнув Нівеллен так, що язички полум'я свічок на мить лягли горизонтально.— Сьогодні явно день розкриття страшних секретів! Зараз я довідаюся, що вуха в мене виросли, тому що я ще в дитинстві не любив вівсянки на молоці!
— Ні, Нівеллене,— спокійно сказав Геральт.— Це — результат пристріту. Певен, ти знаєш, хто навів на тебе вроки.
— А якщо й знаю, то що?
— Вроки можна зняти. І досить часто.
— Ти як відьмак, зрозуміло, умієш їх знімати. Досить часто?
— Умію. Бажаєш спробувати?
— Ні. Не бажаю.
Чудовисько розкрило пащу й вивісило червоний язичище довжиною у дві п'яді.
— Ну що, розгубився?
— Розгубився,— зізнався відьмак.
Чудовисько зареготало, відкинулося на спинку стільця.
— Я знав, що розгубишся. Налий собі ще, сядь зручніше. Розповім тобі всю цю історію. Відьмак не відьмак, а очі в тебе не злі. А мені, бач, приспічило побалакати. Налий собі.
— Уже ж нема чого наливати.
— Дідько,— відкашлялося чудовисько, потім знову репнуло лапою по столу. Поруч із двома порожніми графинами невідомо звідки взявся великий глиняний глечик у вербовій обплітці. Нівеллен зірвав іклами воскову печатку.