Геральт скривив губи, що, швидше за все, мало означати посмішку.
— А ті розумні люди,— мовив він,— звичайно ж, не віддали йому гроші? Відьмаки платню наперед не беруть.
— Не віддали,— кивнув Велерад.
— А що кажуть: скільки тих грошей?
Велерад вишкірив зуби.
— Одні подейкують — вісімсот…
Геральт покрутив головою.
— Інші,— сказав бургомістр,— подейкують про тисячу…
— Негусто, надто коли врахувати, що плітка завжди трохи перебільшує… Як не кажи, король дає три тисячі…
— Не забудь ще й про наречену,— глузливо додав Велерад.— Власне, про що ми тут сперечаємось? Адже ясно, що все одно не дістанеш тих трьох тисяч.
— Це ж чому?
Велерад ляснув долонею по столі:
— Геральте, не псуй моєї доброї думки про відьмаків! Уся ця халепа триває вже понад шість років, бісова упириця щороку вколошкує по півсотні люду. Тепер, правда, трохи менше, бо всі тримаються від палацу подалі… Ні, голубе, я вірю в чари, чимало їх бачив на власні очі; я вірю — до певної міри, звісно,— у відьмаків і чаклунів, у ваші здібності… Але відчакловувати королівну — справжнісінька нісенітниця, дурниця, вигадана горбатим зашмарканим дідом, що здурів на своїх пустельницьких харчах. Дурниця, в яку не вірить ніхто, крім самого Фолтеста. Ні, Геральте! Адда вродила потвору, бо спала з власним братом. Ось тобі вся правда, і ніякими чарами тут не зарадиш. Упириця нищить людей, як і належить упириці, отож треба її просто й без мудрування забити. Знаєш, два роки тому селюки у якійсь глушині під Магакамом пішли гуртом на дракона, що пожирав їхніх овець, затовкли його дрюччям і не вважали навіть за потрібне похвалятись. А ми у Визимі одно чекаємо дива, якомога щільніше замикаємо двері, коли місяць уповні, та ще ставимо злочинців перед палацом, сподіваючись, що потвора наїсться й дасть нам спокій.
— Гарний спосіб,— засміявся відьмак.— І що — злочинність зменшилась?
— Аніскілечки!
— Що ж, пора мені до палацу,— До того, новішого…
— Я проведу тебе. А як щодо пропозиції розумних людей?
— Бургомістре,— мовив Геральт,— ну, навіщо поспішати? Адже нещасний випадок під час роботи справді можливий, незалежно від моїх намірів. Розумним людям годилося б поміркувати, як захистити мене від королівського гніву, а заразом приготувати тих півтори тисячі золотих, про які подейкують…
— Подейкують про тисячу.
— Ні, пане Велераде,— твердо сказав відьмак.— Той, кому ви пропонували тисячу, втік від самого лиш вигляду потвори навіть не торгуючись. Це означає, що ризику тут більш, ніж на тисячу. А може, більше, ніж на півтори,— побачимо. Я, зрозуміло, ще зайду попрощатись.
Велерад почухав потилицю.
— Геральте! Давай за тисячу двісті?
— Ні, бургомістре. Це нелегка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, відчарувати часом буває легше, аніж забити. Зрештою, хтось із моїх попередників забив би вже ту упирицю, коли б це було так просто. Чи, гадаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?
— Гаразд, друже,— Велерад сумно кивнув головою.— Хай буде по-твоєму. Тільки перед королем ні мур-мур про якийсь там нещасний випадок під час роботи. Щиро тобі раджу.
3
Фолтест був худорлявий і мав гарне, навіть занадто гарне обличчя. Нема йому й сорока, як відзначив про себе відьмак. Фолтест сидів у різьбленому з чорного дерева кріслі, витягши ноги до каміна, біля якого грілося двоє псів. Поруч, на скрині, сидів кремезний немолодий уже чолов'яга з бородою. За королем стояв другий, з гордою поставою і в пишних шатах, вельможа.
— Відьмак із Ривії?— мовив король по хвилинній паузі, яка запала після велерадових слів.
— Так пане!— Геральт схилив голову.
— Чого тобі так посивіла чуприна? Від чарувань? Бачу, ти не старий… Ну, гаразд, гаразд. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, я думаю, якийсь маєш?
— Так, пане.
— Я б охоче послухав.
Геральт уклонився ще нижче.
— На жаль, пане, кодекс забороняє нам розповідати про те, що робимо.
— Зручний кодекс, пане відьмак, вельми, вельми зручний. Ну, гаразд, без подробиць. Із лісовиками ти мав справу?
— Так.
— А з чортами, відьмами?
— Теж.
Фолтест хвильку повагався.
— А з упирями?
Геральт підвів голову й глянув королю в очі.
— Теж.
Фолтест відвів погляд.
— Велераде!
— Слухаю, милостивий пане.
— Ти все йому пояснив?
— Так, милостивий пане. Він так само вважає, що королівну можна відчаклувати.
— Це і я знаю. Але як, пане відьмак?.. Ах, справді, забув! Кодекс!.. Ну, гаразд. Одне лише застереження. Тут уже побувало у мене кілька відьмаків. Ти сказав йому про це, Велераде?.. Гаразд. Отже, знаю від них, що ваше ремесло — то радше вбивання, ніж відчакловування. Це мені не підходить. Якщо бодай волосина спаде з доньчиної голови, накладеш своєю. Ото й усе. Ти, Остріте, й ви, пане Сегеліне, зостаньтеся. Розкажіть йому все, що його цікавить. Відьмаки завжди надзвичайно допитливі. Нагодуйте його, і хай живе в палаці. По шинках щоб не тинявся.