— Зав'ялимо,— засопів Жовтець.— Відвеземо в село й велимо зав'ялити. А голова піде на юшку!
— Обережніше!
Відчуваючи під черевом мілководдя, сом вивалився з води до половини двосаженевого тіла, смикнув головою, хльоснув пласким хвостом, різко ринув на глибину. Рукавички знову задиміли.
— Тягни! Тягни! На берег його, риб'ячу душу!!!
— Линва тріщить! Послаблюй, Жовтцю!
— Витримає! Не бійся! А з голови… юшку зваримо…
Знову підтягнутий ближче до берега сом завертівся й взявся люто рвати линву, немов даючи зрозуміти, що так легко не дасть засунути себе в горщик. Бризки здійнялися на сажень вгору.
— Шкіру продамо… — Жовтець, упираючись і почервонівши від натуги, тягнув линву обома руками.— А вуса… З вусів зробимо…
Ніхто ніколи не довідався, що збирався поет зробити із сомових вусів. Линва з тріском луснула, і рибалки, втративши рівновагу, повалилися на мокрий пісок.
— А, щоб тебе!— гаркнув Жовтець так, що луна пішла по очерету.— Скільки їжі пропало! Щоб ти здох, риб'ячий хвосте!
— Казав я,— Геральт обтрусив штани,— казав, не тягни силою! Зіпсував ти все, друже. Рибалка з тебе, як з козячої задниці труба.
— Неправда,— образився трубадур.— Те, що це чудовисько взагалі заковтнуло наживку — моя заслуга.
— Цікаво. Ти й пальцем не поворухнув, щоб допомогти закинути гак. Бренькав на лютні й дер горлянку на всю округу, нічого більше.
— Помиляєшся,— посміхнувся Жовтець.— Коли ти заснув, я зняв з гачка живця й начепив дохлу ворону, яку знайшов у кущах. Хотів ранком подивитися на тебе, коли ти цю ворону витягнеш. А сом піймався на ворону. На твого живця хіба б лайно клюнуло.
— Клюнуло б, клюнуло,— відьмак сплюнув у воду і взявся намотувати линву на дерев'яну хрестовину.— А порвалась, бо ти тягнув по-дурному. Ніж базікати, згорни краще решту линв. Сонце зійшло, пора в дорогу. Я пішов збиратися.
— Геральте!
— Що?
— На другий линві теж щось є… Ні, дідько, просто зачепилась. Холера, тримає як камінь, не впораюсь! Ну… пішло. Ха, ха, глянь, що тягну! Не інакше човен часів короля Дезмода! А велика, зараза! Глянь, Геральте!
Жовтець, звичайно, перебільшував. Витягнутий з води клубок прогнилих мотузок, залишків сіток і водоростей був великий, але до човна часів легендарного короля йому було далеко. Бард розпластав здобич на піску й почав порпатися в ній носком черевика. Водорості кишіли п'явками, бокоплавами й маленькими рачками.
— Агов! Глянь, що я знайшов!
Геральт, зацікавившись, підійшов. Знахідка виявилася щербатим глиняним глечиком, чимсь на зразок дворучної амфори, що заплуталася в сітці, чорній від зогнилих водоростей, колонії волохокрильців і равликів, вкритій смердючим мулом.
— Ха!— гордо вигукнув Жовтець.— Знаєш, що це?
— А як же! Старий горщик.
— Помиляєшся,— сповістив трубадур, тріскою зіскрібаючи з посудини раковини й скам'янілу глину.— Це не що інше, як чарівний глечик. Усередині сидить джин, який виконає три мої бажання.
Відьмак гигикнув.
— Смійся-смійся.— Жовтець упорався з очищенням, нахилився й постукав по амфорі.— Слухай-но, на пробці печатка, а на печатці чарівний знак.
— Який? Покажи.
— Чорта з два!— поет сховав глечик за спину.— Ще чого. Я його знайшов, і мені належні всі бажання.
— Не займай тієї печатки! Облиш!
— Пусти, кажу! Він мій!
— Жовтцю, обережніше!
— Аякже!
— Не займай! О, ясна холера!
Із глечика, який під час метушні впав на пісок, вирвався світний червоний дим.
Відьмак відскочив і кинувся за мечем. Жовтець, схрестивши руки на грудях, навіть не ворухнувся.
Дим запульсував і на рівні голови поета зібрався в неправильної форми кулю. Потім перетворився в карикатурну безносу голову з величезними очиськами й чимсь наподобі дзьоба. Голова мала близько сажня в діаметрі.
— Джин,— проговорив Жовтець, тупнувши ногою,— я тебе звільнив, і відтепер я — твій володар. Мої бажання…
Голова заклацала дзьобом, який був зовсім не дзьобом, а чимсь наподобі обвислих, деформованих губ, що змінювали форму.
— Тікай,— крикнув відьмак.— Тікай, Жовтцю!
— У мене,— продовжував Жовтець,— наступні бажання. По-перше, нехай якомога швидше шляк трафить Вальдо Маркса, трубадура із Цидариса. По-друге, у Каєльфі проживає графська донька Віргінія, яка нікому не хоче давати. Нехай мені дасть. По-третє…
Ніхто ніколи не довідався, яким було третє бажання Жовтця. Потворна голова витворила з себе дві ще потворніші лабети й схопила барда за горло. Жовтець захрипів.
Геральт у три стрибки підскочив до голови, змахнув срібним мечем і рубонув від вуха, через середину. Повітря завило, голова пихнула димом і різко виросла, подвоюючись у розмірах. Моторошна паща, що теж значно збільшилася, розкрилася, заклацала й звизгнула, лабети смикнули Жовтця, що виривався, і притисли його до землі.