Відьмак склав пальці Знаком «Аард» і послав у голову максимальну енергію, яку тільки йому вдалося сконцентрувати. Енергія ударила в ціль, перетворившись у сліпучий промінь у світінні, що охопило голову. Гримнуло так, що в Геральта задзвеніло у вухах, а від вибухової хвилі аж зашуміли верби. Чудовисько оглушливо заричало, ще більше роздулося, але відпустило поета, зметнулося вгору, закружляло й відлетіло до поверхні води, розмахуючи лабетами.
Відьмак кинувся відтягати нерухомо лежачого Жовтця, і тут його пальці наткнулися на засипаний піском круглий предмет. Це була латунна печатка, прикрашена знаком зламаного хреста й дев’ятипроменевої зірки.
Голова, що висіла над рікою, розрослася вже до розмірів копиці сіна, а її розкрита паща, що кричала, нагадувала ворота клуні середніх розмірів. Витягнувши лабети, чудовисько напало.
Геральт, не зовсім знаючи, що робити, затис печатку в кулаці й, виставивши руку убік нападаючого, викрикнув формулу екзорцизму, якої колись його навчила одна знайома жриця. Ніколи раніше він цією формулою не користувався, оскільки в марновірства принципово не вірив. Ефект перевершив усі очікування.
Печатка засичала й розжарилася, обпалюючи долоню. Гігантська голова завмерла в повітрі над водою. Повисівши так з хвилину, вона завила, заричала й перетворилася в пульсуючий клуб диму, у величезну пухку хмару. Хмара тонко звизгнула й з неймовірною швидкістю помчала вгору за течією ріки, залишаючи на поверхні води вируючу смугу. Через кілька секунд зникла вдалині, тільки вода ще якийсь час приносила потроху затихаюче виття.
Відьмак нахилився до поета, що стояв на колінах на піску.
— Жовтцю! Ти живий? Жовтцю, холера! Що з тобою?
Поет замотав головою, замахав руками й розкрив рот для крику. Геральт поморщився й прикрив очі — у Жовтця був добре поставлений, звучний тенор, а при сильному переляку він міг досягати неймовірних висот. Але те, що вирвалося з горла барда, було ледь чутним скрипом.
— Жовтцю! Що з тобою? Ну не мовчи ж!
— Х-х-х… е-е-е… кх-х-х… кх-х-уррва!
— Тобі боляче? Що з тобою, Жовтцю?
— Х-Х-Х… кх-х-х …
— Не кажи нічого. Якщо все в порядку, кивни.
Жовтець зморщився, із превеликим зусиллям кивнув, перевернувся на бік, скорчився, і його відразу вирвало кров'ю.
Геральт вилаявся.
2
— Боги милостиві!— вартовий позадкував і опустив ліхтар.— Що з ним?
— Пропусти нас, добрий чоловіче,— тихо сказав відьмак, підтримуючи Жовтця, що скорчився в сідлі.— Ти ж бачиш, ми поспішаємо.
— Бачу,— ковтнув слину вартовий, дивлячись на бліде обличчя поета і його заляпане чорною запеченою кров'ю підборіддя.— Поранений? Це кепсько виглядає, пане.
— Я поспішаю,— повторив Геральт.— Ми в дорозі зі світанку. Пропустіть нас, будь ласка.
— Не можемо,— сказав інший вартовий.— Через ворота можна входити тільки від сходу до заходу. Уночі не можна. Наказ. Не можна нікому, хіба що зі знаком короля чи бургомістра. Ну й ще, якщо гербовий вельможа.
Жовтець захрипів, скорчився ще більше, обперся чолом об гриву коня, затрясся, сіпнувся в сухому позиві. По шиї коня, прикрашеній засохлими «виверженнями», потекла чергова цівка.
— Люди,— сказав Геральт як можна спокійніше,— ви ж бачите, йому погано. Мені потрібен хто-небудь, хто його вилікує. Пропустіть нас, прошу.
— Не просіть,— вартовий сперся на алебарду.— Наказ є наказ. Пропущу, а мене поставлять до ганебного стовпа й виженуть зі служби. Чим я тоді буду дітей годувати? Ні, милостиві пани, не можу. Стягніть друга з коня й відведіть у вартову вежу перед фортечною стіною. Там є кімната. Ми його перев'яжемо, до світанку протягне, коли судилося. Чекати залишилося недовго.
— Тут перев'язати мало,— скрипнув зубами відьмак.— Потрібен знахар, жрець, здібний медик…
— Такого вночі однаково не добудитеся,— сказав другий вартовий.— Усе, що ми можемо зробити, це не змушувати вас перед воротами до світанку стирчати. У будинку тепло й знайдеться, куди покласти пораненого, легше йому буде, ніж в сідлі. Давайте допоможемо стягнути з коня.
У кімнаті барбакану дійсно було тепло, задушливо й затишно. Вогонь весело потріскував у каміні, за яким завзято співав цвіркун.
За важким квадратним столом, заставленим глечиками й тарілками, сиділи троє.
— Вибачте, шановні,— сказав вартовий, що підтримував Жовтця,— як завадили… Може, не будете проти… Тут лицар, гм… Ну і другий, поранений, я подумав…