— Правильно подумав,— один із чоловіків повернув до них худорляве, кутасте обличчя, підвівся.— Давайте, кладіть його на лежанку.
Чоловік був ельфом. Як і другий, що сидів за столом, на що вказував їхній одяг, що являв собою характерну суміш людської й ельфійської моди. Обидва були ельфами. Осілими. Асимільваними. Третій чоловік, на вигляд старший, був людиною. Лицарем, про що говорив його одяг і сивувате волосся, пострижене так, щоб можна було надягти шолом.
— Я Хіреадан,— представився більш високий з ельфів, той, що з виразним обличчям. Як звичайно із представниками Старшого Народу, його вік визначити було неможливо. Йому з однаковим успіхом можна було дати й двадцять, і сто двадцять років.— А це мій родич, Еррділь. А он той вельможа — Вратимир.
— Вельможа,— з надією буркнув Геральт, але уважний погляд на герб, вишитий на туніці, розвіяв його надії: розділений на чотири частини щит із золотими ліліями був навскіс пересічений срібною смугою. Вратимир був не тільки незаконнонародженим, але більш того — дитиною від змішаного людсько-нелюдського зв'язку. І як такий, хоч і гербовий, не міг вважатися повноправним вельможею і явно не користувався привілеєм проходу в місто після настання сутінків.
— На жаль,— від уваги ельфа не вислизнув погляд відьмака,— і ми теж змушені чекати світанку. Закон не знає виключень, у всякому разі, для таких, як ми. Приєднуйтеся, пане лицар.
— Геральт з Ривії,— представився відьмак.— Я відьмак, не лицар.
— Що з ним?— Хіреадан указав на Жовтця, якого тим часом вартові уклали на тапчан.— Схоже на отруєння. Якщо так, можу допомогти. У мене є гарні ліки.
Геральт сів, потім коротко й обачно виклав події біля ріки. Ельфи переглянулися. Сивоволосий лицар сплюнув крізь зуби й поморщився.
— Неймовірно,— сказав Хіреадан.— Що б це могло бути?
— Джин із пляшки,— буркнув Вратимир.— Прямо як у казці…
— Не зовсім,— Геральт показав на Жовтця, що скорчився на тапчані.— Не знаю ні однієї казки, яка б закінчувалася так.
— У бідолахи ушкодження явно магічного характеру,— сказав Хіреадан.— Боюся, мої медикаменти навряд згодяться. Але полегшити страждання можуть. Ти вже давав йому які-небудь ліки, Геральте?
— Протибольовий еліксир.
— Ходімо, допоможеш. Підтримай йому голову.
Жовтець жадібно випив змішані з вином ліки, вдавився останнім ковтком, розкашлявся й обплював подушку.
— Я його знаю,— сказав другий з ельфів, Еррділь.— Це Жовтець, трубадур і поет. Колись я слухав його при дворі короля Етайна в Цидарисі.
— Трубадур,— повторив Хіреадан, дивлячись на Геральта.— Паршиво, дуже. У нього ушкоджені м'язи шиї й гортань. Починаються зміни в голосових зв'язках. Необхідно якомога швидше припинити дію чарів, інакше… Це може бути незворотно.
— Тобто… Він що, не зможе говорити?
— Говорити зможе. Але співати — ні.
Геральт, не кажучи ні слова, сів на стілець, опустив голову на стиснуті кулаки.
— Чаклун потрібен,— сказав Вратимир.— Ліки, або лікувальне заклинання. Ти повинен відвезти його в яке-небудь інше місто, відьмаче.
— Це чому ж?— підняв Геральт голову.— А тут, у Ринді? Нема, чи що, чаклуна?
— У всій Ринді скрутно з магами,— сказав лицар.— Вірно, добродії ельфи? Після того як король Ериберт наклав розбійницький податок на чари, маги бойкотують столицю й міста, які завзято виконують усякі королівські розпорядження. А радники в Ринді, я чув, славляться своєю ретельністю. Вірно? Хіреадане, Еррділю, я правий?
— Правий,— підтвердив Еррділь.— Але… Хіреадане, можна?
— Навіть треба,— сказав Хіреадан, дивлячись на відьмака.— Нічого робити таємницю з того, що й так уся Ринда знає. У місті, Геральте, тимчасово живе одна чарівниця.
— Імовірно, інкогніто?
— Не зовсім,— посміхнувся ельф.— Особа, про яку я говорю, велика оригіналка. Нехтує й бойкотом, який рада чарівників оголосила Ринді, і розпорядженням міських радників, і почувається чудово, тому що в результаті тут виник великий попит на магічні послуги. Звичайно, чарівниця ніяких податків у скарбницю не платить.
— Міська рада терпить?
— Чарівниця живе в будинку великого купця, торговельного фактора з Новіграду і одночасно титулярного радника. Ніхто не сміє її там чіпати. Вона користується правом притулку.
— Скоріше домашній арешт, ніж притулок,— поправив Еррділь.— Практично вона там в ув'язненні. Але на брак клієнтів не ремствує. Багатих клієнтів. На радників демонстративно чхає, влаштовує бали й гулянки…