— А радники зляться, під'юджують проти неї кого тільки можуть, усіма способами підривають її репутацію,— додав Хіреадан.— Розпускають про неї огидні чутки, сподіваючись, що вищий богослужитель із Новіграду заборонить купцеві надавати їй притулок.
— Не люблю лізти в такі справи,— буркнув Геральт.— Але вибору в мене немає. Як звуть того купця-посланника?
— Бо Берран,— відьмакові здалося, що Хіреадан поморщився, виголошуючи ім'я фактора.— Що ж, дійсно, це твій єдиний шанс. Вірніше, єдиний шанс того бідолахи, що там лежить. Але чи захоче чарівниця допомогти… Не знаю.
— Будь уважний, коли підеш,— сказав Еррділь.— Шпигуни бургомістра спостерігають за будинком. Якщо затримають, сам знаєш, що робити. Гроші відкривають будь-які двері.
— Піду, як тільки відкриють ворота. Як звуть чарівницю?
Геральту здалося, що на виразному обличчі Хіреадана заграв легкий рум'янець. Але це міг бути й відблиск вогню з каміна.
— Йєннефер з Венгербергу.
3
— Хазяїн спить,— повторив воротар, дивлячись на Геральта зверху. Він був на голову вищим й майже вдвічі ширшим в плечах.— Ти що, оглух, бурлако? Спить хазяїн, кажу.
— Ну й нехай його спить,— погодився відьмак.— У мене діло не до твого хазяїна, а до дами, яка у вас… квартирує.
— Діло, значить,— воротар, виявляється, був людиною швидкою на жарти, що при такій фігурі й зовнішності було дивним.— Ну то йди в бордель і задовольняйся. Забирайся!
Геральт відстебнув від пояса мішечок і підкинув його в руці, не випускаючи ремінця.
— Мене не купиш,— гордо вимовив цербер.
— А я й не збираюся.
Воротар був занадто громіздкий, аби мати рефлекс, що дозволив би ухилитися або закритися від швидкого удару звичайної людини. А від удару відьмака він не встиг навіть замружитися. Важкий мішок з металевим дзенькотом саднув його в скроню. Він звалився на двері, обома руками хапаючись за стулку. Геральт відірвав його ударом у коліно, штовхнув плечем і вдарив мішечком ще раз. Очі у воротаря помутніли й розбіглися в комічній косоокості, ноги склалися, як два складні ножики. Відьмак, бачачи, що здоровило хоч уже майже знепритомнів, але усе ще намагається розмахувати руками, дав йому з розмаху втретє, прямо по тім'ячку.
— Гроші,— буркнув він при цьому,— відкривають будь-які двері.
У сінях було темнувато. Через двері ліворуч доносився голосний храп. Відьмак обережно заглянув туди. На розібраній лежанці спала, виводячи носом вигадливі рулади, товста жінка в нічній сорочці, задертій вище стегон. Картина не з найвишуканіших. Геральт затяг воротаря в кімнату й замкнув зовні двері на засув.
Праворуч розташовувалися наступні двері, напіввідчинені, а за ними кам'яні сходи, що вели вниз. Відьмак уже збирався було пройти повз, коли знизу долетіла невиразна лайка, гуркіт і сухий тріск битого посуду.
Приміщення виявилося великою кухнею, заповненою смолистими дровами й травами, що сильно пахли. На кам'яній підлозі, між черепків глиняного глечика, низько нахиливши голову, плазував на колінах зовсім голий чоловік.
— Яблучний сік, матір її,— вимовив він так, що важко було розібрати, вертячи при цьому головою, як баран, який помилково буцнув фортечну стіну.— Сік… яблучний… бажає… Де слуги?
— Чого бажаєте?— чемно запитав відьмак.
Чоловік підняв голову й ікнув. Очі в нього були тупі й червоні.
— Вона бажає яблучного соку,— повідомив він і, ледве піднявшись, сів на прикриту овчиною скриню, обпершись об піч.— Треба… віднести їй наверх, а то…
— Я маю задоволення розмовляти з купцем Бо Берраном, фактором і посланником?
— Тихіше,— болісно поморщився чоловік.— Не верещи. Слухай, там, у барилі… сік… яблучний. Налий у що-небудь… і допоможи мені піднятися сходами, добре?
Геральт знизав плечима, потім співчутливо похитав головою. Сам він, по можливості, уникав алкогольних пригод, але стан, у якому перебував купець, не був йому зовсім вже чужим. Він відшукав серед посудин глечик і олов'яний кубок, зачерпнув з барила соку. Почув храп і повернувся. Голий чоловік спав, звісивши голову на груди.
У відьмака з'явилася дурна думка облити його соком і розбудити, але він відразу роздумав. Взяв глечик і вийшов з кухні. Коридор закінчувався важкими, інкрустованими дверима. Він обережно увійшов, розкривши їх рівно настільки, щоб можна було прослизнути в кімнату. Було темно, довелося розширити зіниці. І відразу скривити ніс.
У повітрі висів важкий запах прокислого вина, свічок і переспілих плодів. І чогось на зразок суміші аромату бузку з аґрусом.
Він озирнувся. На столі посеред кімнати громадилися глечики, графини, кубки, келихи, срібні тарелі й вази, тарілки, качани й ножі з ручками зі слонової кістки. Пом'ята, зсунута скатертина була залита вином, поцяткована фіолетовими плямами, тверда від воску, що стікав зі свічників. Апельсинова шкірка блищала немов квіти серед кісточок слив і абрикосів, хвостиків від груш і обібраних від ягід виноградних грон. Один кубок був перевернутий і розбитий. Інший цілий, наполовину повний, і з нього стирчала індича кістка. Поруч із кубком стояла чорна туфелька на високому підборі. Туфелька була зроблена зі шкіри василіска. Дорожчого матеріалу для взуття на світі не існувало.