Друга туфелька валялася під столом на недбало кинутому чорному платті з білими оборками й шиттям на тему рослинних мотивів.
Геральт постояв хвилину, нерішуче, борючись із почуттям незручності, бажанням розвернутися й піти. Але це означало б, що цербер у сінях дістав своє марно. Відьмак не любив робити що-небудь марно. У кутку кімнати він помітив ґвинтові сходи, на сходинках яких лежали чотири зів'ялі троянди й серветка, забруднена вином і карміновою губною помадою. Запах бузку й аґрусу посилювався.
Сходи вели в спальню, підлогу якої покривала велика кудлата шкура. На шкурі валялася біла сорочка з мереживними манжетами й кілька білих троянд. І чорна панчоха.
Друга панчоха звисала з одного із чотирьох різьблених стовпчиків, що підтримували балдахін над ложем. Рельєфи на стовпчиках зображували фавнів і німф у різних позах. Деякі позиції були досить цікавими. Інші — ідіотськи смішними. Деякі повторювалися. В принципі.
Геральт голосно кашлянув, дивлячись на кучму чорних локонів, що вибивалися з-під адамашкової ковдри. Ковдра поворухнулася й застогнала. Геральт кашлянув голосніше.
— Бо?— невиразно спитала кучма чорних локонів.— Приніс сік?
— Приніс.
З-під чорних локонів з'явилося бліде трикутне обличчя, фіалкові очі й вузькі губи, що злегка кривилися.
— О-о-ох…— губи скривилися ще сильніше.— О-о-ох… Умру від спраги…
— Прошу.
Жінка сіла, вибравшись з-під ковдри. У неї були ладні плечі й гарна шия, на шиї — чорна оксамитка із зіркоподібною прикрасою, що іскрилася діамантами. Крім оксамитки, на жінці не було нічого.
— Дякую,— вона взяла кубок, жадібно випила, потім підняла руку й доторкнулася до скроні. Ковдра зсунулася ще більше. Геральт відвів очі. Тактовно, але без особливого бажання.
— Хто ти, власне, такий?— запитала чорноволоса жінка, мружачи очі й прикриваючись ковдрою.— Що тут робиш? Де в біса Берран?
— На яке питання слід відповідати в першу чергу?
Він одразу ж пошкодував про іронію. Жінка підняла руку, з пальців вистрелила золота стрічка. Геральт рефлекторно відреагував, склавши долоні Знаком Геліотропу, вихопив чари вже перед самим обличчям, але розряд виявився настільки сильним, що його відкинуло назад, на стіну. Він сповз на підлогу.
— Не треба!— крикнув він, бачачи, що жінка піднімає руку знову.— Пані Йєннефер! Я прийшов з миром, без злих намірів!
Від сходів почувся тупіт, у дверях виникли фігури слуг.
— Пані Йєннефер!
— Йдіть,— спокійно кинула чарівниця.— Ви більше не потрібні. Я плачу вам за те, щоб ви охороняли будинок. Але якщо цей тип все-таки зумів увійти, я займуся ним сама. Передайте це панові Беррану. А для мене підготуйте лазню.
Відьмак насилу встав. Йєннефер, прищулившись, мовчки дивилася на нього.
— Ти відбив моє заклинання,— сказала вона нарешті.— Ти не чарівник, це видно. Але відреагував неймовірно швидко. Кажи, хто ти, незнайомцю. І раджу, кажи швидко.
— Я Геральт з Ривії. Відьмак.
Йєннефер звісилась із ліжка, схопивши вирізаного на стовпчику фавна за непогано для цієї мети пристосовану анатомічну деталь. Не спускаючи очей з Геральта, підняла з підлоги халат з хутряним коміром. Щільно обгорнувшись, підвелася. Не поспішаючи, налила собі ще соку, випила залпом, відкашлялася, підійшла. Геральт непомітно масажував криж, який хвилину тому досить болісно зіткнувся зі стіною.
— Геральт з Ривії,— повторила чарівниця, дивлячись на нього з-під чорних вій.— Як ти сюди потрапив? І навіщо? Сподіваюся, нічого поганого Беррану не зробив?
— Не зробив. Пані Йєннефер, мені потрібна твоя допомога.
— Відьмак,— пробурчала вона, підходячи ближче й щільніше закутуючись у халат.— Мало того, що ти взагалі перший відьмак, якого я бачу в натурі, так до того ж ще й знаменитий Білий Вовк. Чула про тебе дещо.
— Уявляю собі.
— Не знаю, що ти собі уявляєш,— позіхнула вона й присунулася зовсім близько.— Ти дозволиш?— Вона торкнулася рукою його щоки, заглянула в очі. Він сціпив зуби.— Зіниці автоматично пристосовуються до освітлення або ти звужуєш їх за бажанням?