— Розповідай!— підстьобнув його голос, що пролунав із нічого поверх контурів і форм.— Що далі?
— Це все,— сказав він.— Я прогнав цього, як ти кажеш, джина…
— Яким чином?— черпак піднявся й вилив воду. Мило зникло, форми теж. Геральт зітхнув.
— Заклинанням.
— Яким?— Черпак знову вилив воду. Відьмак взявся стежити за діями черпака, тому що вода, хоч і ненадовго, теж дещо проявляла. Він повторив заклинання, заради безпеки заміняючи голосну «е» вдихом. Думав сподобатися чарівниці знанням цього принципу й сильно здивувався, почувши з бадді дикий регіт.
— Що тут смішного?
— Твоє заклинання… — рушник піднявся з вішалки й взявся витирати залишки контурів.— Трісс лусне від сміху, коли я їй розповім! Хто тебе навчив, відьмаче? Цьому… заклинанню?
— Одна жриця із храму Гулдри. Це таємна храмова мова…
— Кому таємна — тому таємна,— рушник хльоснув по краю бадді, вода хлюпнула на підлогу, сліди босих ступень позначили кроки чарівниці.— Ніяке це не заклинання, Геральте. І не раджу повторювати його в інших храмах.
— Якщо не заклинання, то що?— запитав він, спостерігаючи за тим, як дві чорні панчохи створюють із повітря одну чорну ніжку за іншою.
— Дотепний вислів,— трусики з оборками дуже цікаво щось охопили,— хоч і дещо нецензурний.
Біла блузка з великим жабо у формі квітки пурхнула вгору й створила форми. Як відьмак помітив, Йєннефер не користувалася ніякими штучками з китовим вусом, які так люблять жінки. Їй це було ні до чого.
— Який вислів?— запитав він.
— Давай не будемо про це.
Із кришталевої чотиригранної пляшки, що стояла на столику, вилетіла пробка. У лазні запахло бузком і аґрусом. Пробка описала кілька кіл і стрибнула на місце. Чарівниця застебнула манжети нижньої сорочки, натягнула плаття й матеріалізувалася.
— Застебни,— повернулася вона спиною, розчісуючи волосся черепашачим гребенем. У гребеня, як помітив Геральт, був довгий загострений кінець, який, у разі потреби, міг замінити кинджал.
Він навмисно повільними рухами, пряжка за пряжкою, застібав плаття, вдихаючи аромат її волосся, що чорним каскадом спадало до половини спини.
— Повернімось до твоєї «пляшкової» істоти,— сказала Йєннефер, одягаючи у вуха діамантові сережки.— Звичайно ж, не твоє смішне заклинання змусило його тікати. Швидше за все, він просто розрядив лють на твоєму дружку й полетів, оскільки це йому набридло.
— Правдоподібно,— тужно погодився Геральт.— Не думаю, щоб він полетів у Цидарис уколошкати Вальдо Маркса.
— Хто такий Вальдо Маркс?
— Трубадур, який вважає мого друга, теж поета й трубадура, нездарою, що потурає ницим смакам юрби.
Чарівниця повернулася, дивно блиснувши фіалковими очима.
— А твій друг встиг висловити бажання?
— Навіть два, і обидва страшно глупі. Чому ти запитуєш? Адже очевидна ж нісенітниця: здійснення бажань геніями, д'їні, духами лампи…
— Очевидна нісенітниця,— посміхнувшись, повторила Йєннефер.— Звичайно. Вигадка, дурна, безглузда казка, як і всі легенди, у яких добрі духи й ворожки виконують бажання. Такі казки придумують нещасні простачки, які навіть і не думають про те, щоб свої численні бажання й мрії здійснювати власними силами. Приємно знати, що ти не з їхнього числа, Геральте з Ривії. Тому ти близький мені за духом. Я, якщо чогось хочу, не мрію, а дію. І завжди домагаюся того, чого бажаю.
— Не сумніваюся. Ти готова?
— Готова,— чарівниці підтягла ремінці туфельок і встала.
Навіть на підборах вона була не занадто висока. Труснула волоссям, яке, незважаючи на активне розчісування, зберегло мальовничу, звивисту безладність.
— Є питання, Геральте. Печатка, яка закривала пляшку. Вона усе ще у твого друга?
Відьмак задумався. Печатка була не в Жовтця, а в нього, до того ж зараз. Але досвід вчив, що чарівникам не слід говорити занадто багато чого.
— Гм… Думаю, так,— забарившись, відповів він.— Так, мабуть, у нього. А що? Ця печатка така важлива?
— Дивне питання,— різко сказала вона,— для відьмака, фахівця з надприродних чудовиськ, якому варто було б знати, що така печатка досить серйозна, щоб до неї не доторкатися.
Він стиснув зуби. Удар був точним.
— Ну що ж,— проговорила Йєннефер трохи м'якше.— Видно, відьмакам, як простим смертним, властиво помилятися. Ну, можна йти. Де твій друг?
— Тут, у Ринді. У домі декого Еррділя. Ельфа.
— В Еррділя,— скривила вона губи, уважно подивившись на нього.— Знаю, де це. Думаю, там же перебуває і його брат, Хіреадан?