Він боровся, боровся щосили. Марно.
— Не смикайся, відьмаче,— єхидно посміхнулася вона.— Марно. У тебе сильна воля й гарна опірність магії, але зі мною й моїми заклинаннями ти помірятися не в змозі. І не ламай комедію. Не намагайся скорити мене демонстрацією своєї непохитної й гордої мужності. Ти тільки самому собі здаєшся непохитним і гордим. Заради друга ти зробив би все й без чарів, заплатив би будь-яку ціну, вилизав би мені туфлі. А може, і ще дещо, якщо б мені раптом заманулося повеселитися.
Він мовчав. Йєннефер стояла, посміхаючись і граючись пришпиленою до оксамитки обсидіановою зіркою, що іскрилася діамантами.
— Уже в спальні Бо,— продовжувала вона,— перекинувшись із тобою декількома словами, я зрозуміла, хто ти такий. І знала, якою монетою взяти з тебе плату. Розрахуватися за мене в Ринді міг би кожен, наприклад той же Хіреадан. Але зробиш це ти, тому що ти повинен мені заплатити. За вдавану зарозумілість, за холодний погляд, за саркастичний тон. За думку, начебто ти можеш стояти віч-на-віч із Йєннефер з Венгербергу, вважати її самозакоханою нахабою, розважливою відьмою й одночасно витріщатися на її намилені груди. Плати, Геральте з Ривії!
Вона схопила його обома руками за волосся й палко поцілувала в губи, уп’явшись в них, немов вампір. Медальйон на шиї засмикався. Геральту здалося, що ланцюжок коротшає й стискає горло, мов гаррота. У голові блиснуло, у вухах дико зашуміло. Фіалкові очі чарівниці зникли, і він поринув у пітьму…
Геральт стояв на колінах. Йєннефер зверталася до нього м'яким, ніжним голосом.
— Запам'ятав?
— Так, пані.
Це був його власний голос.
— То йди і виконай моє доручення.
— Слухаюся, пані.
— Можеш поцілувати мені руку.
— Дякую тобі, пані.
Він поповз до неї, не піднімаючись із колін. У голові гуділи десятки тисяч бджіл. Її рука розливала аромат бузку й аґрусу… Бузку й аґрусу… Спалах. Пітьма.
Балюстрада, сходи. Обличчя Хіреадана.
— Геральте! Що з тобою? Геральте, ти куди?
— Я повинен… — його власний голос.— Повинен іти…
— О боги! Гляньте на його очі!
Обличчя Вратимира, перекручене здивуванням. Обличчя Еррділя. І голос Хіреадана.
— Ні! Еррділю, ні! Не торкайся до нього й не намагайся затримати! З дороги, Еррділю! Геть з його дороги!
Запах бузку й аґрусу…
Двері. Спалах сонця. Спекотно. Задушливо. Запах бузку й аґрусу.
«Буде буря»,— подумав він. І це була його остання свідома думка.
6
Пітьма. Запах…
Запах? Ні — сморід. Сморід сечі, гнилої соломи й мокрого лахміття. Сморід димного смолоскипа, уткнутого в залізний тримач, закріплений у стіні із грубо обтесаних кам'яних блоків. Тінь, котру відкидав смолоскип на вкриту соломою земляну підлогу…
Тінь ґратів.
Відьмак вилаявся.
— Нарешті,— він відчув, що хтось піднімає його, притуляє спиною до вологої стіни.— Я вже став побоюватися. Ти так довго не приходив до тями.
— Хіреадане? Де… Чорт, голова розколюється… Де ми?
— А ти як думаєш?
Геральт обтер обличчя долонею й оглядівся. Біля протилежної стіни сиділи троє обшарпанців. Він бачив їх смутно, вони приткнулися якнайдалі від смолоскипа, майже в повній темряві. Під ґратами, що відокремлювали всіх їх від освітленого коридору, примостилось щось, що на перший погляд нагадувало купу ганчір'я. Насправді це був старий з носом, схожим на дзьоб лелеки. Довжина звислого бурульками волосся й стан одягу говорили про те, що він перебуває тут не перший день.
— Нас кинули в яму,— тужно сказав Геральт.
— Радий, що до тебе повернулася здатність робити логічні висновки,— кинув ельф.
— Холера… А Жовтець? Давно ми тут сидимо? Скільки часу пройшло з тих пір…
— Не знаю. Коли мене кинули, я теж був без свідомості,— Хіреадан підгорнув солому, сів зручніше.— Хіба це важливо?
— Ще як, чорт забирай. Йєннефер… І Жовтець. Жовтець там, з нею, а вона збирається… Агов, ви. Нас давно тут замкнули?
Обшарпанці пошепталися, але не відповіли.
— Ви що, оглухли?— Геральт сплюнув, все ще не в змозі відскіпатися від присмаку металу в роті.— Я запитую, який зараз час дня? Або ночі? Напевно, знаєте, коли вам приносять жерти?