За вікном гримнуло. Та так, що затремтіли стіни.
— Холера,— пробурчав бургомістр, підходячи до вікна.— Близько гримнуло. Тільки б не в який-небудь будинок, мені ще пожежі не вистачає… Боги! Гляньте! Ви тільки гляньте на це! Креппе!!! Що це?
Всі кинулися до вікна.
— Матінко!— викликнув Жовтець, хапаючись за горло.— Це він! Той сучий син, котрий мене душив!
— Д'їні!— крикнув Крепп.— Геній Повітря!
— Над корчмою Еррділя!— закричав Хіреадан.— Над дахом!
— Впіймала його!— богослужитель висунувся так сильно, що ледь не вивалився.— Бачите магічне світло? Чарівниця піймала генія в пастку!
Геральт мовчки дивився.
Одного разу, багато років тому, коли він, ще будучи цілковитим шмаркачем, навчався в Каер Морхені, в Обителі Відьмаків, він і його товариш Ескель спіймали великого лісового джмеля і прив'язали до глечика, що стояв на столі, довгою ниткою, витягнутою із сорочки. Дивлячись, які штучки виробляє джміль на прив'язі, вони надривалися від реготу до того моменту, поки їх не застав на цією справою Весемир, вихователь, і надавав обом ременем.
Джин, що кружляв над дахом майбутнього трактиру Еррділя, поводився точно як той джміль. Він піднімався і опускався, злітав і пікірував, люто гудучи, носився по колу. Тому що джин, як і джміль із Каер Морхена, був прив'язаний скрученими нитками зі сліпуче яскравих різнобарвних променів світла, що щільно обплітали його, й закінчувалися на даху. Однак джин мав у своєму розпорядженні більші можливості, ніж прив'язаний до глечика джміль. Джміль не міг руйнувати навколишніх дахів, розвалювати труби, розносити вдрузки башточки й мансарди. Джин міг. І робив це.
— Він знищує моє місто!— завив Невілл.— Це чудовисько знищує моє місто!
— Хе-хе!— засміявся богослужитель.— Здається мені, найшла коса на камінь! Це винятково сильний д'їні! По правді, не знаю, хто кого піймав, відьма його або він відьму! Ха, скінчиться тим, що д'їні зітре її в порошок, і дуже добре зробить! Здійсниться справедливість!
— До чорта справедливість!— гаркнув бургомістр, не звертаючи уваги на те, що під вікнами могли зібратися потенційні виборці.— Дивися, Креппе, що діється! Паніка, руїни! Цього ти мені не сказав, лисий дурню! Мудрував собі, базікав, а про найголовніше ані слова! Чому не сказав, що демон… Відьмаче! Зроби що-небудь! Чуєш, невинний чаклуне? Наведи лад з тим чортом! Вибачаю тобі всі провини, але…
— Тут нічого не зробиш, пане Невілл,— фиркнув Крепп.— Ви не звертали уваги на те, що я говорив, от і все. Ніколи не прислухалися до моїх слів. Це, повторюю, неймовірно сильний д'їні, інакше б чарівниця його вже взяла. Я вам кажу, її закляття зараз ослабнуть, і тоді д'їні роздавить її й утече. І настане спокій.
— А тим часом місто перетвориться в руїни?
— Треба чекати,— повторив богослужитель.— Але не склавши руки. Віддайте наказ, бургомістре. Нехай люди покинуть навколишні будинки й приготуються гасити пожежі. Те, що там зараз діється, дрібниці в порівнянні з пеклом, котре почнеться, щойно геній покінчить із чарівницею.
Геральт підняв голову, зустрів погляд Хіреадана, опустив очі.
— Пане Крепп,— зважився він раптом.— Мені необхідна ваша допомога. Я кажу про портал, яким сюди прибув Жовтець. Портал усе ще з'єднує ратушу з…
— Порталу вже й сліду нема,— холодно проговорив богослужитель, вказуючи на стіну.— Не бачиш?
— Портал, навіть невидимий, залишає слід. Заклинанням можна цей слід стабілізувати. Я пройду по ньому.
— Та ти, мабуть, несповна розуму! Навіть якщо такий прохід не розірве тебе на шматки, то чого ти хочеш домогтися? Виявитися в центрі циклону?
— Я питаю, ви можете вимовити заклинання, що стабілізує слід?
— Заклинання?— богослужитель гордо підняв голову.— Я не безбожний чаклун! Я не виголошую заклинань! Моя могутність виникає з віри й молитов!
— Можете чи ні?
— Можу.
— То за діло! Час не чекає!
— Геральте,— вклинився Жовтець,— ти й справді збожеволів! Тримайся подалі від того бісового душителя!
— Прошу тиші!— проговорив Крепп.— І серйозності. Я молюся.
— До чорта твої молитви!— не витримав Невілл.— Я біжу збирати народ! Треба щось робити, а не стояти й марно молоти язиками. О боги, що за день! Що за бісів день!
Відьмак відчув, як Хіреадан торкнувся його рукою. Повернувся. Ельф подивився йому прямо в очі, потім опустив погляд.
— Ти йдеш туди… тому що повинен, правда?
Геральт вагався. Йому здалося, що він вловлює аромат бузку й аґрусу.
— Мабуть, так,— забарився він.— Повинен. Вибач, Хіреадане…
— Не вибачайся. Я знаю, що ти відчуваєш.