— Усе, що мав сам везти, передай йому, а до літака проведи. Поки злетять… Коли повернешся, одразу з’явись до командуючого. Сказав мені, що сам, особисто, визначить твою дальшу долю. «Сам, особистої Чому сам, особисто?» — подумав Синцов.
— Проведи, поки злетять, — повторив Захаров. — А ми з командуючим у війська. Таке наше діло, — сказав так, ніби, незважаючи на необхідність цього діла, відчував незручність перед небіжчиком, що не зможе провести його до літака.
Захаров назвав Бойка командуючим з таким ледь помітним, але все-таки помітним відтінком у голосі, з якого Синцов зрозумів: призначення Бойка — справа вирішена.
Так воно й було. Ще вночі і Батюк, і представник Ставки, генерал-лейтенант, що перебував у штабі фронту, дзвонили в Москву й висловили єдину думку: призначити командуючим армією генерал-лейтенанта Бойка, і чим швидше, тим краще, зважаючи на те, що зміна командуючого відбувається в розпалі операції.
Це було ще тоді, вночі, доведено до відома Сталіна, і він затвердив.
— Ходімо, передам тобі все… що в Москву зібрали… — вийшовши з хати, сказав Синцов Євстигнєєву, котрий підвівся назустріч.
Повз них із ганку спустився Захаров, сів у віліса й під’їхав до хати Бойка. Тієї ж миті з’явилася довга постать Бойка. Новий командуючий, не вітаючись із Захаровим, — певно, вже бачилися сьогодні, — ступив крок до свого віліса, що стояв перший, сів у нього, і обидві машини рвонули з місця.
Синцов і Євстигнєєв мовчки дивилися вслід машинам, що поїхали сільською вулицею. Місяць тому, приймаючи від Євстигнєєва нескладну ад’ютантську канцелярію, Синцов, хоч і не був ні в чому винен, все-таки почував незручність, займаючи його місце. Але тепер цього місця вже не існувало. І людини, при якій вони з Євстигнєєвим перебували, більше немає, і їй уже не потрібні ні помічники, ні ад’ютанти, ні ординарці, взагалі нікого не треба.
Обличчя Євстигнєєва опухло від сліз, та голова працювала нормально, й руки теж; відзначив за списком усе, що слід, забрав у Синцова чемодан, який треба було везти в Москву, і портфель з орденами, які понесуть на подушечках перед труною. Чемодан примостив біля ноги і, не випускаючи портфеля з рук, сів у віліса на заднє сидіння разом з Гудковим, що попросився провести тіло командуючого до літака. Синцов сів поруч з водієм. Та коли під’їхали до хати, де ночував Кузьмич, той вийшов і сказав, щоб Синцов пересів до нього. Хотів розпитати.
Поки їхали, Кузьмич, обернувшись до Синцова і трубкою приклавши руку до вуха, раз у раз здивовано сіпав головою, ніби ніяк не міг погодитися з тим, як усе це сталось. Потім сказав сердито:
— Війна, війна, розтуди її… І що вона тільки придумує, щоб людині життя вкоротити, навіть і не збагнеш! Хтось, як от я, вже з ярмарку їде, і все байдуже, ніякий дідько його не бере. Недавно в дивізії був, уже вдруге за тиждень, полонених дорогою знову, вважай, цілий взвод узяв. Поки вишикуватись їм наказав, якийсь їхній хрін з-за куща на мене, на генерала, з автоматом. За три метри бив — решето з мене зробив би! Так осьдечки вам, маєте, автомат у нього заїло — перекіс патрона. Потім, коли застрелили його, наказав подивитись. Так і є. Перекіс!
І через цей перекіс знову — живу. А тут чоловік у повному розквіті своїх сил — і на тобі — осколком, за п’ять верстов дістали! Хіба це справедливо? — спитав Кузьмич з такою силою співчуття до Серпіліна, ніби десь у душі зважував, кому з них двох справедливіше було б загинути.
Коли приїхали до штабу тилу й поставили труну в автобус, Кузьмич поліз туди й махнув рукою Синцову та Євстигнєєву, щоб лізли за ним. Сів збоку на відкидну лавку, що звичайно правила в цьому штабному автобусі за ліжко, скинув з голови кашкета й, тримаючи його в руках, опустивши між колін руки і низько похиливши голову, так і просидів усю дорогу до Могильова.
Синцов сидів поруч. Якщо їхати, спустивши очі, — перед очима оббита кумачем труна. В штабі тилу, в хаті, вона стояла відкрита, але перед тим, як виносити, її накрили віком і трохи закріпили в ногах і узголів’ї цвяхами. Щільно не забивали, ще там, у Москві, відкриватимуть.
Якби дивитись на дорогу, можна було б пригадати, де і що на ній було за ці дні. Де стріляли з лісу німці, де зустріли колону полонених, де застряли під час об’їзду.
І де зупинились і розмовляли з регулювальником, і де й кому була догана, і де подяка, і де за наказом Серпіліна записані до ад’ютантського блокнота нагадування, щоб подати на ордени. І де Серпілін сказав про одного чоловіка, котрий не сподобався йому, що ревізори з таких, як він, — кращих не знайдеш, а поставити його начальником служби тяги — ні чорта не потягає! Щодня після того, як узяли Могильов, сідали й їхали цією дорогою все далі й далі на захід… «А тепер повертаємось ногами вперед», — гірко подумав Синцов і, підвівши голову, дивився вже у вікно автобуса.