— Як рука? Не розтрусило?
— В автобусі трохи забив об лавку, а так нічого.
Військлікар, коли рану обробляв, сказав: «Нерви не перебиті, а кісточки зростуться. Баранку вдержиш».
Синцов пішов був до машини, але Гудков затримав його: хотів звернутися з проханням, поки вдвох…
— Командир автобату співчуває, пообіцяв залишити в себе. «Аби тільки, — каже, — медицина тебе кудись від нас не загнала. Про це вже сам подбай!» А як я можу подбати? Може, ви скажете в санчастині штабу, щоб мені до них дозволили на перев’язки ходити? А я тим часом у нас в автобаті, на ремонті, прилаштуюся. Хоч і з однією рукою, а діло собі знайду.
Що Гудков знайде собі діло, сумніватись не доводилось. Без діла сидіти він не вміє. А от яку відповідь дадуть у санчастині штабу — невідомо. Гудкову все ще здається, що ти ад’ютант командуючого. А ти вже не ад’ютант!
— Поговорю, — пообіцяв Синцов. — Може, що й вийде.
І автобус, і віліс Кузьмича поїхали, а другий віліс стояв на місці, чекав.
Синцов перед дорогою витяг пачку «Біломору» і подав Гудкову та Сергієві, водію зв’язківців, — той як учора в хвилину загибелі заступив Гудкова, так і досі їздив на цьому вілісі.
— Заїдемо по дорозі назад до санвідділу. Хочу дружині записку залишити, — сказав Синцов, коли закурили.
— А то, певна річ, тривожиться за вас, — поспівчував Гудков, хоч сам Синцов якраз про це найменше думав.
У сапвідділі знають подробиці смерті командуючого, що тільки він один загинув, а всі інші цілі.
— Невдаха я все-таки. Одне на одне… — затягнувшись кілька разів підряд, гірко сказав про себе Гудков.
— А що ви могли?
— Не міг, а все думаєш: не догадався, як їхати!
Коли б трохи натиснув — і не наздогнав би осколок. Ходжу, наче винний.
І Синцов, дивлячись на засмучене обличчя Гудкова, подумав: «Хоч і не винен, та ще не відомо, чи захоче хтось у штабі їздити з ним після цього. Вголос у такому марновірстві не зізнаються, а їздити, цілком можливо, не захочуть».
— Що, рушили?
Гудков незграбно поліз на заднє сидіння — не звик бути пасажиром. Синцов сів спереду. Хвилину постояли, дивлячись на ІЛи, що злітали напереріз, і рушили.
Того ранку, коли Синцов їздив на аеродром, Зінаїда не відправляла, як учора, поранених, а сиділа в санвідділі і за наказом свого начальника Рослякова готувала відомості для Військової ради армії.
Армія все далі, вперед, одходила від станції постачання, і, хоч поранених було не так уже й багато, з летючками виникали труднощі через дедалі напруженіший потік вантажів. Треба було вирішити, як бути; може, додатково сформувати свою санітарну колону з трофейних німецьких грузовиків і нею подавати частину поранених не на станцію постачання, а глибше в тил, просто до сортувальних госпіталів?
Росляков зранку поїхав доводити фактами, що таку колону можна зібрати. Замість Зінаїди на станцію послав іншого лікаря, а її засадив підсумувати факти затримки летючок.
Поки Росляков ще не поїхав, вона попросила його допомогти зв’язатися з Синцовим, — сказати про Таню.
Росляков з’єднав її з оперативним черговим і тієї ж миті вскочив у машину й поїхав. Уже без нього почувши від чергового, що Синцова немає, — поїхав проводжати тіло командуючого, — Зінаїда попросила переказати Синцову, коли повернеться, що його дружина поранена, евакуйована й залишила для нього листа.
— Перекажемо, — пообіцяв оперативний черговий і поклав трубку.
Зінаїда передала все це через оперативного чергового, щоб там, у штабі, знали, що дружину Синцова поранено.
Така звістка полегшувала йому можливість вирватись і приїхати. А приїхати було необхідно. Зінаїда, повернувшись зі станції, все-таки прочитала Таниного листа.
Першого разу, коли Таня накинула їй цього листа, Зінаїда протримала добу й віддала. А тепер прочитала.
І не шкодувала про це. «Нехай хоч з кулаками кидається, — думала Зінаїда про Синцова, — а скажу йому, що прочитала! Заклеїла знову так, що не помітить, а все одно скажу! Бо без цього не можна пояснити йому, що він повинен затримати Таню, хоч вона й поїхала». Їй здавалося, що вона може його навчити, як це зробити. Хоч насправді вона зовсім не знала, що їй треба казати Синцову, бо не знала найголовнішого — як він сам поставиться до того, що може бути жива його дружина, — яку вважали загиблою. А що, як він кохав її більше, ніж Таню? І досі кохає?
Дотепер у Зінаїдиних очах, в очах жінки з невдалим сімейним життям, Таня, незважаючи на всі свої знегоди, була щасливою. І через те, що Таня, виявляється, теж нещаслива, Зінаїда тепер ще дужче любила її й хотіла допомогти їй. Чим допомогти, вона сама не знала, проте, як властиво людям сильної вдачі, вважала, що все це має статися само собою, бо це правильно.