Тоді, в запалі бою, все як під тим наркозом: загинув, то й загинув, що вдієш! А тепер одійшло в минуле й болить.
Для Ільїна близька смерть Чугунова, що тут-таки поруч сталася, заслонила смерть набагато дальшої від нього по службі людини — Серпіліна. Те, що втрачаєш сам, особисто, більше болить.
Що загинув командуючий, повідомляти не поспішають, тим більше в розпалі боїв. Ільїн дізнався про це лише другої доби, коли й дивізія, й полк виконували завдання, поставлене ще Серпіліним, хоч накази йшли вже за підписом нового командарма, генерал-лейтенанта Бойка.
Недавня загибель командуючого армією не те щоб встигла забутись, а наче перетворилась із загибелі на заміну, немовби просто один вибув, а другий прибув і продовжує те саме, що робив до нього той. хто вибув. І важливість зробленого Серпіліним за життя визначалася не тим, як часто згадували про його смерть, а тими порядками, які він залишив після себе в армії, де на багатьох і різних посадах працювали люди, які разом з ним проходили школу війни і завдячували йому тією чи іншою часткою свого військового виховання, незалежно від того, чи часто вони згадували його після смерті, як Бойко, чи рідко, як Ільїн.
Лежачи на спині й відчуваючи тепло сонця, що жовтіло крізь брезент намету, Ільїн раптом згадав, як Чугунов напередодні своєї смерті, коли їм обом нашвидку приготували вечерю в батальйоні, раптом попросив у комбата горілки: «Треба прийняти трохи, щоб їжу в горло проштовхнути, поки воно від горілки обгоріле, бо від утоми зовсім апетиту немає».
Остання розмова була про горілку й апетит! А вранці по-геройському загинув, і дивізія посмертно представила його на Героя. Командиром дивізії ще був Артем’єв.
А сьогодні вже третій день — Туманян.
Артем’єв після взяття Могильова дістав генерал-майора, і Бойко, заїхавши в дивізію, привітав його і довго розмовляв з ним віч-на-віч. Після цього до полку дійшла чутка, що комдив їде від них — начальником штабу армії.
Начальник штабу полка Насонов, який сам третій рік ходив у підполковниках, казав, що Артем’єв ще молодий на таку посаду. А Ільїн, навпаки, вважав, що зовсім не молодий. Якщо гідний висунення, чого чекати? Коли прокисне, чи що?
Так вважав Ільїн, радіючи з власної молодості, яка досі не заважала висуванню його.
Чутка підтвердилась, і Артем’єв поїхав. З двома полками перед від’їздом попрощався, а до Ільїна не добрався. Зв’язок того ранку був лише по рації, обстановка плутана, але Ільїн подумав собі, що на місці Артем’єва і добрався б, і попрощався…
Туманян, як тільки став командиром дивізії, приїхав у полк і сказав, що хоче взяти Насонова до себе начальником штабу. Що скаже на це командир полку?
Ільїн згодився не тому, що так уже поспішав розлучитися з Насоновим; саме в ході боїв, коли всі в одній упряжці тягли, вони краще ставились один до одного, ніж у дні затишшя, відкидали особисте набік. Згодився тому, що вірив у себе і два-три дні побути без начальника штабу вважав випробуванням, яке витримає. Ще раз доведе й іншим, і собі, на що здатний. Але не забув, звичайно, використати обстановку, попросив, щоб нового начальника штабу дали якнайшвидше і підібрали сильнішого.
Про Синцова при цьому подумав, але не згадав уголос. Не сподобалось, що Синцов раптом опинився в ад’ютантах у Серпіліна. Нехай кого дадуть, того й дадуть.
Буде сумлінний і до того ж не боягуз — порозуміються.
Все одно, поки в бою не помацаєш, не дізнаєшся який.
Дівчат і то заочі не сватають, хочуть особисто пересвідчитись.
Ільїн подумав про жінок. За два тижні боїв жодного разу не думав, а зараз подумав. Потягнувся на сіннику й підхопився.
В сусідньому наметі хтось знову дзвонив по телефону. «Зраділи, що зв’язок добре працює», — всміхнувся Ільїн.
Дудкін знову відповів: «Спить». Тричі повторив своє «Єсть, усе зрозуміло!» — і поклав трубку.
Ільїн невдоволено подивився на пропотілу брудну сорочку, в якій спав. Стягнув її через голову і, залишившись у самих трусах, до хрускоту в плечових суглобах кілька разів крутонув руками.
Знову почувся голос Дудкіна. Тепер дзвонив комбат три. Що там у нього? Якби нічого не було, не дзвонив би!
— Зараз, — гукнув Ільїн. Хотів вискочити з намету як був у трусах, але спинився, сів на сінник і почав намотувати онучі; на плащ-палатці, поряд з сінником, лежали й чисті онучі, й випрана сорочка.
Ільїн соромився на людях своїх кощавих голих ніг і взагалі свого голого тіла, хоч і мускулястого, дужого, але по-юнацькому худого. Коли того разу роздягся і поплив через річку, забув про це, бо знав про себе, що добрий плавець. А коли хтось добре щось уміє, люди не зважають на те, який він — здоровий чи худий. Але зараз пам’ятав, що худий, і вийшов з намету, тільки взувши чоботи й заправивши в бриджі брудну натільну сорочку. Чистої не надягнув — це потім, коли помиється.