З лісу з’явився ще один цеп, четвертий… І ще до того, як Ільїн дав наказ відкрити вогонь, а точніше, дозволив зробити те, чого від нього всі напружено чекали, німці почали стріляти перші. «Фердинаиди» вдарили осколковими. Пострілом зрізало верхівку сосни, і вона хряснулась гіллям об землю недалеко від Ільїна. «Могла прибити», — подумав Ільїн і, наказавши відкрити вогонь, скочив у окоп.
Слідом за «фердинандом» вистрелив німецький танк, що йшов посеред поля, як здавалося звідси, просто на Ільїна.
Передній німецький цеп відкрив густий автоматний вогонь, і в цю мить ударили наші гармати. Кілька снарядів упало з недольотом, а потім розриви почали лягати серед німецьких цепів, що сунули далі.
З флангів стріляли наші кулемети. А німці все бігли вперед, обминаючи вирви і вбитих. Потім загорівся один з «фердинандів», а в «тигра» перебило гусеницю, і з нього почали вистрибувати танкісти.
Німецька піхота все ще наступала. Одні лягали під вогнем, а інші бігли вперед. Старий танк Т-3, випередивши чільний німецький цеп, був уже зовсім близько. Два «фердинанди», що були в німців на лівому фланзі, дали задній хід, спинилися на узліссі й стріляли звідти, з місця. А ми поки що не могли їх влучити.
Німецькі цепи були вже не цепами, а лише рухливими острівцями людей, що все ще бігли вперед, і плямами чи то вбитих, чи тих, що лягли на землю. Острівців ставало дедалі менше, плям щоразу більше, але німецький танк ще йшов уперед. «Коли ж ви його…» — мало не крикнув Ільїн артилеристам. І тільки коли танк був уже всього за сто метрів, наш снаряд влучив йому в лоба, під основу башти, і він спалахнув просто перед Ільїним, заважаючи спостерігати поле бою.
Та ліворуч і праворуч його було добре видно. Німці лежали на землі або ж бігли назад, до лісу. Наші розриви лягали дедалі густіше; німці бігли, й падали, й знову бігли, і вже ніхто в них не стріляв, стріляли тільки два їхні «фердинанди». Випустили ще по кілька снарядів з узлісся й пішли назад у ліс неушкоджені або трохи ушкоджені.
Пахло димом. На полі горіло підпалене снарядами жито, і все воно було в плямах мертвих тіл.
Ільїн виліз з окопу й знову сів, спустивши в нього ноги, як сидів перед боєм. Він витер хустинкою мокре обличчя й шию і, засунувши руки за спину, відчув, що й спина теж мокра від поту. «Злякався все-таки отого танка», — всміхнувся сам собі Ільїн і, підвівшись, покликав командира батальйону й віддав наказ перейти до переслідування німців; через цю лисину не йти, щоб не обстріляли з лісу, а просуватися ліворуч і праворуч від неї, втягуватись у ліс, маючи напоготові гармати — на пряму наводку. І тільки після цього, обсмикнувши на собі гімнастерку і затягши на одну дірку ремінь, подзвонив до штабу дивізії.
Туманян вислухав, схвалив дії і одразу поклав трубку: сам поспішав доповісти нагору, в армію, і Ільїн, одірвавшись від телефону, раптом побачив німця з комітету «Вільна Німеччина», який, виявляється, лежав весь цей час тут-таки, за двадцять кроків од нього, разом з лейтенантом із сьомого відділення.
— Лейтенанте, підійдіть!
Німець підійшов разом з лейтенантом. Лейтенант відкозиряв, а німець ні. В нього не було пілотки; голова забинтована. Підійшовши, рвучко клацнув закаблуками й кинув руки по швах, як це робиться в німецькій армії.
Він був у наших чоботях і обмундируванні, тільки без зброї й погонів. А як інакше бути на передовій, коли не в нашому обмундируванні?
Обличчя в німця було біле мов крейда, — чи після поранення, чи від усього, що тільки-но бачив.
— З дій цієї групи мені здається, що хтось із вищого командування штовхнув їх на це, — сказав Ільїн, не добираючи слів, знаючи, що німець добре навчився російської мови в полоні в антифашистській школі, у Володимирі.
— Ідіотен! — люто сказав німець. І його білі губи на білому обличчі так сіпнулись, що Ільїну здалося: заплаче!
— Треба примусити їх здатися, щоб не повторилось. — Ільїн повів головою в бік мертвого поля.
Німець швидко нахилив голову, виказуючи готовність, і знову випростався.
— Ідіть у ліс, спробуйте викликати там через рупор їхнє командування й умовити… Дам надійне прикриття вам, якщо готові на це.
Німець клацнув закаблуками, знову нахилив голову і випростався. Мовчки підтвердив: готовий зробити те, що від нього вимагається, заради чого, незважаючи на рану, не пішов до медсанбату. Та відчувалося при цьому, що говорити з Ільїним зараз, тут, на цьому полі бою, або не може, або не хоче, або все разом.