— Шість автоматників їм дайте і обслугу з ручним кулеметом для прикриття, — наказав Ільїн командирові батальйону, що саме підійшов до них, і показав на німця й лейтенанта.
Командир батальйону хотів заперечити, що в нього мало людей, та, подивившись у вічі Ільїну, заперечувати не став.
Батальйон, обходячи з двох боків галявину, втягувався в ліс. За кілька хвилин рушили понад узліссям і німець з лейтенантом та автоматниками. «Хоч би не вбили», — дивлячись їм услід, подумав Ільїн про німця.
Розділ двадцять восьмий
Синцов їхав до місця призначення попутними.
Спершу в штаб корпусу — приєднався до свого ж товариша з оперативного відділу. А в дивізію — проголосував на дорозі.
Туманян був у полках, а Насонов, новий начальник штабу дивізії, змусив чекати. Чекав його довго, а розмова вийшла коротка.
— Коли як начальник штабу полка почнете працювати з підполковником Ільїним, раджу пам’ятати не лише про свої обов’язки, а й про свої права.
— Я Ільїна знаю, — сказав Синцов.
— Знаєте, коли він був ваш підлеглий! А тепер ви будете його підлеглий.
Цим Насонов і обмежився. Утримався, не розвинув своїх поглядів на Ільїна.
— Вечірнє зведення подасте о вісімнадцятій годині. Хоч, самі знаєте, порядок загальний.
Може, Насонов вважав, що призначення в полк влаштував Синцову Артем’єв. Насправді Артем’єв до цього не був причетний, усе сталося само собою. Бойко дав розпорядження призначити, як тільки буде вільне місце; місце звільнилось у полку Ільїна, а розпоряджень генерала Бойка в армії не звикли забувати.
А з Артем’євим розмовляли зовсім про інше. Коли він прийшов учора до оперативного відділу знайомитися з новими підлеглими, Синцов звернувся офіційно:
— Товаришу генерал, прошу прийняти з особистого питання.
Артем’єв подивився на нього докірливо, але сказав:
— Знайду час — викличу.
І викликав тієї ж ночі, зустрівши докором:
— Сам би здогадався! Не відправив би в полк, не побачивши. Навіщо така пожежа, при всіх? І себе, й мене поставив у ніякове становище.
Синцов пояснив, чому така пожежа, сказав йому про Машу.
Артем’єв спочатку ошелешено мовчав, звикаючи до думки, що давно похована в думках сестра може виявитись живою, потім, схаменувшись, почав розпитувати Синцова про Таню, про її поранення, про яке вже чув від інших, — чи правда, що не серйозне? І, почувши, що справді не серйозне, раптом згадав про щойно одержане зведення, за яким війська сусіда вже підходили до Гродно, де тоді в сорок першому, разом з дочкою Маші та Синцова залишилась його мати.
— Якщо й вони живі — знову всі разом будемо!
І вже після того, як це вихопилося з уст, побачив обличчя Синцова, що думав про ту, якій не було місця в цьому «всі разом». Побачив, але нічого не сказав, зрозумівши, що тут таке, в чому людині треба розбиратися самій.
І правильно зрозумів. Синцов вдячний був йому, що він не розводився про Таню. Бувають у житті хвилини, коли найвища делікатність саме й є в такій, здавалося б, нечулості.
Коли вважати, що найгірше — це смерть, — а люди завжди так і вважають, — усе не таке страшне. Навпаки, добре! І колишня дружина твоя, можливо, жива, і Таню тільки поранено, хоч могло вбити. І ти сам на четвертому році війни після шести поранень живий і, як висловлюються медики, практично здоровий. Проте кілька разів спадало на думку, що смерть — не найстрашніше! І знову спало по дорозі на передову, коли їхали через те місце, де вбито Серпіліна. Хочеш чи не хочеш, а дорога до дивізії лежала через цей ліс.
Про те, як ховали Серпіліна, Синцову розповів генерал Кузьмич. Прилетівши з Москви, прийшов уранці до оперативного відділу знайомитися з обстановкою, побачив Синцова і сказав:
— Зайди до мене в хату, коли пошабашиш.
Синцов зайшов на початку першої години ночі.
Кузьмич сидів удвох зі своїм ад’ютантом баяністом Віктором.
— Щойно з військ повернулися… Чай п’ємо. Сідай з нами.
Поки пили чай, говорив про свою поїздку у війська.
— Коли весь час упритул, не так видно. А трохи відійдеш, очам не віриш, що ми з німцями зробили!
Про Серпіліна заговорив, допивши чай і відіславши спати ад’ютанта.
Посунув по лавці баян, що лишився лежати на ній, розтягнув, звів і защепнув. Потім знову відсунув. Баян видихнув із себе тягучий, сумний звук і замовк.
— Отак і ми, — сказав Кузьмич про баян, ніби він був не річ, а замкнута на замок і відсунута вбік людина, і після цього заговорив про похорон, що там, у Москві, було все як і належить: і труну везли на лафеті, і прощальні слова казали, і вінки поклали, і залп дали — тільки проводжаючих було обмаль. Товариші по службі на фронтах зайняті, а рідних — кого бог, кого війна прибрала…