Коли комбат повернувся й доповів, що розпорядження віддано, Ільїн вирішив доручити прийняття полонених йому. Вів бій його батальйон — нехай він і приймає полонених.
— А ви? — спитав комбат.
— Звідси подивлюсь. Більше розмовляти немає про що. Повинні скласти зброю — і край!
Комбат узяв автоматників і пішов, а Ільїн, наостанку наказавши, щоб комбата супроводив лейтенант із сьомого відділення, підійшов до Завалишина й представника комітету «Вільна Німеччина».
Розмовляючи із Завалишиним, представник стояв вільно, та коли підійшов Ільїн, по-німецькому клацнув закаблуками й притис до боків лікті.
— Яке звання ви мали в німецькій армії? — спитав його Ільїн німецькою мовою. До цього, і в попередні дні, і сьогодні, розмовляв з ним по-російському, не переходив на німецьку, а тепер перейшов.
Представник комітету відповів по-російському, що останнє його звання в німецькій армії було обер-лейтенант.
— А коли й де попали до нас у полон? — знову по-німецькому спитав Ільїн.
Той знову по-російському відповів, що попав у полон у вересні сорок першого року під Прилуками.
— З вами не попрактикуєшся, — невдоволено сказав Ільїн.
І тоді німець, уважно подивившись на Ільїна і ніби прийнявши виклик, а може, просто тому, що йому легше й зручніше було сказати це по-німецькому, коротко пояснив, як саме він попав у полон. В одному місці Ільїн хотів перепитати Завалишина, чи правильно він зрозумів німця, та з самолюбства стримався. Сам же напросився на розмову по-німецькому! І, здається, зрозумів правильно. Та й чого тут було не зрозуміти! Німець командував ротою розвідки в танкових військах, і після того, як вони замкнули під Прилуками кільце навколо Києва, їхня рота, а може, взагалі їхня частина — цього Ільїн не вловив — вирушила в розвідку на схід від Прилук і там потрапила під вогонь російської артилерії, його було тяжко поранено і взято в полон.
І коли цей німець, до якого досі в душі так добре ставився Ільїн, раптом заговорив по-німецькому і в тій німецькій мові з’явилися російські слова з німецькою вимовою — «рінге ум Кієф», «небен дем Прілюккі», Ільїн, хоч і сам викликав німця на розмову по-німецькому, відчув спалах гніву. Було в тих словах, сказаних по-німецькому, щось таке, що раптом нагадало, яким він був, цей німець, тоді, в сорок першому році. Ніби, коли він почав розповідати по-німецькому про те, як воював під Прилуками, щось теперішнє одлетіло від нього, а щось тодішнє повернулося. Тодішнє для нього радісне й переможне, а для Ільїна гірке й страхітливе, бо це навколо нього, Ільїна, замкнув тоді кільце під Прилуками оцей німець! І хоч Ільїн прорвався тоді крізь те кільце, повз цього німця й вийшов, але інші не вийшли і залишились лежати мертві там, у тому кільці, замкненому оцим німцем під Прилуками.
Ільїн знав, що німець після всього цього був у антифашистській школі й ризикував життям, рятуючи від марної загибелі інших німців, і залишився в строю, незважаючи на поранення, та, почувши раптом німецькою мовою його спогади про сорок перший рік, усе одно не зміг утриматись від спалаху люті. І цілу хвилину дивився в землю, долаючи цей спалах, про який не думав зараз, чи справедливий він, чи несправедливий, а знав тільки одне, що для цього не час і не місце і він, командир полку, до якого прислано цього німця, не має права на такий спалах.
І німець щось відчув. Він теж стояв, дивився в землю й мовчав.
— У вас є родичі там, у Німеччині? — пересиливши себе, запитав Ільїн по-німецькому.
— Є, — відповів німець також по-німецькому. — Але після того, як я поставив свій підпис під документами комітету «Вільна Німеччина», я не знаю, що з моїми родичами. Так само як і мої товариші, — додав він.
Так, оце можна було слухати по-німецькому: «майне камераден». А «рінгс ум Кієф» і «небен дем Прілюккі» чомусь не можна було слухати. Це можна, а того не можна!
— Треба було все-таки відправити товариша Шелля до медсанбату, — сказав Завалишин. — Він погано себе почуває, а особливої потреби в ньому, думаю, більше не буде.
Ільїн змусив себе подивитися на німця. Той і справді ледве стояв на ногах. Та Ільїн помітив це лише тепер, після слів Завалишина. Він узагалі не звик помічати таких речей: коли залишився в строю, то залишився!
У глибині лісу пролунав сильний вибух і за ним через кілька секунд другий, такий самий.
— Підірвав, гад! — вигукнув Ільїн, уже розуміючи, що пошився в дурні, не обумовив з німецьким майором, що вони зобов’язані здати непошкодженими обидва свої «фердинанди». А тепер німці підірвали їх; нічого іншого ці вибухи означати не могли.