Ільїн злився на того німецького майора, який у останню мить все-таки обдурив його, Ільїна. Злився, хоч знав, що й він на його місці зробив би саме так. «Гаразд, ми з тобою ще поговоримо», — з незгаслим роздратуванням подумав Ільїн, побачивши німців, що виходили на узлісся з білими прапорами.
Та говорити з німецьким майором уже не довелося.
Комбат доповів, що німців вивів капітулювати й вишикував на узліссі не той майор, а якийсь інший, що залишився командувати після нього, полковник. А майор, який розмовляв з Ільїним, домовившись про капітуляцію своїх підлеглих, наказав підірвати штурмові гармати й сам застрелився в лісі, біля них. «Отак і буває, — згадавши власні переживання в двох оточеннях, подумав Ільїн про цього майора. — Хто сильніший характером, той і йде до кінця…»
Коли Синцов побачив Ільїна, з капітуляцією вже все скінчилося. Зброя смугою лежала вздовж узлісся, а німці, розтягнувшись колоною, йшли під конвоєм кількох автоматників через галявину житом, повз трупи.
Німця з комітету «Вільна Німеччина» щойно відправили полуторкою до медсанбату. Завалишин повернувся назад, у перший батальйон, де перебував зранку, але ще не закінчив однієї делікатної справи.
— Спізнився! — сказав Ільїн, сідаючи на свого трофейного мотоцикла, коли побачив Синцова. Він вважав, що той прибув до полку в своїй колишній ролі офіцера оперативного відділу, — дізналися про нову спробу німців прорватись і негайно послали, може, навіть літаком…
Та Синцов, спинившись за два кроки й приклавши руку до пілотки, відкарбував службовим голосом:
— Товаришу підполковник, дозвольте доповісти: начальник штабу триста тридцять другого стрілецького полку майор Синцов до місця служби прибув!
— Лише трохи не встиг до гарного бою, — сказав Ільїн, вислухавши рапорт Синцова. — Усно вже доповів у дивізію, а письмово ще ні. — І, всміхнувшись, додав — Та це можна виправити, де начальник штабу писучий, там і історія полку після нього залишиться…
Вони сіли там, де Ільїн сидів перед боєм, спустивши ноги в той самий окоп; Ільїн показував на місцевості, що і як було, а Синцов, проставляючи пункти і формулюючи, записував це у вигляді готового донесення.
Так заново почалась їхня спільна служба. Дописавши донесення, Синцов сказав, що тільки тут, у полку, від Дудкіна дізнався, що немає в живих Василя Олексійовича Чугунова.
— Навіть Насонов там, у дивізії, нічого мені не сказав.
— Мабуть, на думку не спало, що ти не знаєш.
Життя швидко йде! Сьогодні живий — завтра вбитий, а післязавтра вважається — вже час звикнути, що немає!
Ввечері, коли ховали його, дивлюсь, лежить у своїй солдатській шинелі. Нижче пояса гусеницею переїхало, а голова ціла, і шинеля як була на два верхні гаплики застебнута, так і лишилася. Його, якщо пам’ятаєш, малярія, бувало, трусила, і того дня теж. Як зранку застебнув шинелю на гаплики, так у ній і помер. Не хотів носити офіцерської шинелі з вилогами. І погони нашивав і перешивав усе на ту саму, солдатську… І капітанські, й майорські. Казав: на гапликах зручніше! Сподівався до кінця війни її доносити…
Ільїн відкашлявся і повернувся до полкових справ; покликав комбата — познайомити з новим начальником штабу.
Познайомивши, спитав:
— Хто у вас полонених повів?
— Гурєєв.
— Про розписку добре йому приказав, не так, як того разу?
— Не повторимо помилки, товаришу підполковник.
— А то вони через запаморочення від успіхів на одну групу полонених розписку взяли, а на другу — ні, і вийшло, що сто чоловік на рахунок полку не записано. Як начальник штабу, запам’ятай на майбутнє! Полонені, як і грошики, лік люблять!
Наказ полкові, після ранкового бою, залишався попередній: перебувати в готовності на зайнятому рубежі.
Знайомлячи Синцова з полковим господарством, Ільїн уважно приглядався до нього. Те, що Синцов пішов на ад’ютанта, внесло в давнє ставлення Ільїна до свого колишнього комбата тінь недовіри: чи не мріяв про легке життя і чи не з’явився тепер у стрій тільки через те, що легке життя за нещасливим збігом обставин урвалося?
Буває з людьми й так: хочуть одного, а погоджуються на інше. Ільїп не довіряв таким.
Синцов відчув відтінок цієї недовіри, але не схотів нічого доводити. З такою людиною, як Ільїн, особисті взаємини — наслідок ділових. Упораєшся з ділом — розтане й крига. А не впораєшся — словами не розтопиш.