Вони побували в двох батальйонах і в мінометників.
Усе інше відклали на завтра. Їздили й німецьким мотоциклом, якого Ільїн хвалив за прохідність, і верхи. Кінь у Ільїна залишився той самий, що був навесні, такий же вгодований і гладкий, незважаючи на знегоди наступу.
Людина, що, як Синцов, була на війні й командиром роти, й комбатом, загалом знає, що таке полкове господарство і до того ж знає знизу. А знизу видніше. Знав він полкове господарство і згори — як офіцер оперативного відділу, бував у полках. Та й «знизу», і «згори», навіть разом узяті, — ще не все. Начальником штабу полка він усе-таки не був. І, не бажаючи схибити в новому для себе становищі, знайомився з полковим господарством, намагаючись нічого не пропустити, записуючи в зошит.
А коли відчув, що Ільїн незадоволений затримками, подивився йому в очі.
— Краще записати, ніж перепитувати. Перший день начальником штабу і не хочу вдавати перед тобою, що все знаю.
Тільки після цих слів Ільїн заговорив про те, про що думав півдня.
— Сам попросився до нас?
— До вас — ні. Так вийшло, що саме до вас. А взагалі попросився.
— Коли? Після його загибелі?
— Ще до того.
Ільїн хотів запитати: як це, ще до того? Але стримався.
Коли повернулися на командний пункт, Дудкін доповів, що змін в обстановці немає, здалися ще три невеликі групи, всього лиш двадцять два чоловіки.
— Заїлися, — сказав Ільїн. — Усього лиш… Було, за одним полоненим ходимо, ходимо, по п’ять ночей підряд… — Він промовив ці останні слова з зусиллям, стримавши позіх. — Засинаю. Вранці вважав, що навіки виспався, а тепер знову тягне. Ляжу на годину. Коли що — будіть!
І пішов у намет.
— Отак завжди, — сказав Дудкін, провівши очима Ільїна. — Доходжується до останнього.
Вони проставили в уже підготовлене Синцовим вечірнє зведення загальну кількість полонених за день: сімсот сім чоловік. Зазначили свої втрати: дванадцять убитих і тридцять сім поранених. Синцов підписав, і Дудкін звелів відвезти зведення посланцю на такому самому, як в Ільїна, трофейному мотоциклі з коляскою.
Поки Ільїн спав, Синцов подзвонив начальникам штабів сусідніх полків, відрекомендувався по телефону і обмінявся відомостями про обстановку. Зразу після цього подзвонив Завалишин. Дізнавшись, що Ільїн спить, а біля телефону Синцов, сказав:
— Здрастуй, Ваню! Уже чув, що ти тут. Радий!
Командира полку не буди, а, як устане, передай: затримаюся ще на півтори години. Причину він знає.
Сказав «радий», а голос був заклопотаний.
Настала пауза, ніхто більше не дзвонив, і самим дзвонити не було потреби. Дудкін сказав, що постіль Синцову приготовано в одному наметі з ним. Чемодан уже віднесли туди.
— Може, й ви відпочинете?
Але Синцову спати не хотілось, та й незручно було, поки не прокинеться командир полку.
Ільїн вийшов з намету рівно через годину.
Прокинувся сам і вигляд мав такий, наче й не спав.
Почувши про дзвінок Завалишина, кивнув, покликав Івана Овдійовича, щоб приготував попоїсти, і сів на телефон. Подзвонив підряд трьом комбатам і кожному повторив те саме: наказ поки що попередній — у глиб лісу не просуватись, але, виконуючи його, треба все-таки послати поперед себе посилену розвідку, щоб до сутінок повернулась і доповіла. Розпорядився, щоб до розвідгрупи включили більше людей з партизанського поповнення: «Погони нові, а вояки старі — кожний кущ у цьому лісі знають!»
Ільїн знемагав од бездіяльності. І він, не переступаючи тієї межі, за якою починається пряме порушення наказу, вносив у нього свої поправки.
Під деревами, за наметом, де спав Ільїн, стояв укопаний у землю столик з двома лавками для всього: і для роботи, і для їжі. За цим столиком і вечеряли вдвох із Синцовим. Їли теплу кашу з м’ясною підливою і пили гарячий чай. Про горілку Ільїн спитав на початку вечері:
— Наркомівську норму будеш?
Але Синцов відповів, що самому нема бажання.
— Тим краще. Навесні, коли був у нас, сказав тобі: попрацюємо над полком, зробимо найкращим у армії. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Залежить від нас. Інші люблять лазаря співати: то не туди його поставили, то погане поповнення дали… А я не люблю — куди поставили, туди й поставили, кого дали, того й дали; роби, що від тебе самого залежить! Як у давній солдатській пісні: «Бойове завдання треба всім виконувати завжди, і зв’язок тримать по фронту, і дивитися вперед!»
Ільїн уперше за весь час усміхнувся.
— Не чув цієї пісні, — мовив Синцов.
— Мені її возій розповів, дев’яностого року народження. Там у ній і інші добрі повчання є: «Як поранить ненароком, командирові скажи, відповзи од бою трохи, рану сам перев’яжи. Як патрони є в запасі, їх товаришу віддай. А гвинтівку, трьохлінійку, хоч би що не залишай…»