Індивідуальних пакетів на той час не було, я пробував сам у неї вставити про індивідуальний пакет — не вставляється. От якби був у нас із тобою, як у Сталінграді, Рибочкін, одразу вставив би, склав би… — сказав Ільїн.
І, згадавши Рибочкіна, що залишився під Бєлгородом без ноги, раптом спитав — Скажи відверто, тобі з рукою твоєю не буде важко?
— Буде важко — скажу відверто.
— А що з дружиною?
Синцов глянув на нього. Після тієї весняної розмови з Ільїним про Таню стільки всього було, що не знаєш, з чого почати і чим скінчити. Краще не починати.
Помовчавши, він відповів, що Таня шість днів тому поранена осколком ручної гранати і тепер — у тиловому госпіталі. Де — поки що невідомо.
— Тяжко?
— Ні, не тяжко.
— Тоді ще терпимо. Вперше?
— Ні, вдруге.
Ільїн похитав головою і сказав про німців:
— От беремо, беремо їх у полон. А вони жінку ручною гранатою…
І в цих його словах, майже вигуку, було все, що накипіло, поки йшов назад, на захід, серед повсюдного руйнування й незмірного людського горя, яке все одно залишалося горем, незважаючи на всі наші перемоги і всі німецькі поразки.
Завалишин з’явився якось нечутно. Підійшов і стояв мовчки.
— Іноді не можу про них спокійно, — першим озирнувшись і помітивши його, сказав Ільїн так, ніби чекав заперечень.
Та Завалишин не заперечив. Зітхнув і сказав:
— Сам, буває, не можу… — І, обнявшись із Синцовим, сів до столу.
— Повечеряй, — сказав Ільїн.
— Не хочу. Немає настрою.
— Тоді чай випий. Закінчили?
— Закінчили.
— Підтвердилось те, що старий казав?
— Цілком.
— Чому ви так довго? — спитав Ільїн.
— А вони тоді, в сорок першому, коли закопували, документи з тіла зняли. Спочатку хотіли в себе залишити, а потім побоялись і теж закопали там-таки, поблизу, в солдатському казанку. Та одна річ — тіло знайти, інша — казанок.
— А тіло як збереглося?
— Ну як воно могло за три роки зберегтися?.. — зітхнув Завалишин. — Одяг місцями цілий лишився — кітель, кашкет, частина околички. А руки, як старий тоді йому на грудях по-православному склав, так і лежать поверх кітеля. Кістки, звичайно.
Ільїн обернувся до Синцова, котрий не міг збагнути, про що мова:
— Я тобі ще не сказав, вважав, навіщо, поки не підтвердиться. Він тут, — Ільїн кивнув на Завалишина, — півдня однією особливою справою займався разом з Євграфовим. Учора ввечері прийшов до нас дід, лісник, не сам лісник, самого лісника німці на сосні повісили, а його батько, який ще до війни на пенсію пішов, зовсім старий.
Розповів, що на початку війни, коли тут бої точилися, вбитого генерала в лісі знайшов. Самого. За триста кроків од танка КВ, що на узліссі згорів. Ноги до колін обпечені, а вище — цілий. Чи то його бійці відтягли в гущавину і ще живого там сховали, чи то всі загинули, а він сам заповз, та тільки німці його так і не знайшли, а старий поховав і сказав нам, що могилу покаже. Так я кажу? — перепитав Ільїн у Завалишина. — Ти з ним більше за мене розмовляв, краще знаєш.
— Так, — підтвердив Завалишин.
— От він разом з уповноваженим і займався, — кивнув Ільїн на Завалишина. — Ніхто цього не знав, а дід вийшов з лісу і сказав. Нам першим.
— Я вже питав його, коли копали, — сказав Завалишин: «Чому ж ви, діду Антось, партизанів про це не повідомили?»
— Як він пояснив? — спитав Ільїн.
— Каже: «Син покійний сам до партизанів пішов, а мені наказав: «Нікому нічого не повідомляй, поки все наше військо назад не прийде. Коли все військо прийде, тоді й відкриєш».
— Довго йому чекати довелося, — сказав Ільїн. — Генерал-майор?
— Так. Одна петлиця зотліла, а на другій зірочки лишилися, тільки поіржавіли. А на ордені Червоного Прапора навіть емаль не облупилась.
— І документи знайшли? — спитав Ільїн.
— У тім-то й річ, що знайшли, — сказав Завалишин.
Сказав якось незрозуміло, ніби краще було не знаходити тих документів. І, стишивши голос, назвав прізвище генерала, яке по сорок першому пам’ятали й Ільїн, і Синцов.
Прізвище те було тоді в одному пам’ятному всім наказові, де зазначалося, що той генерал, покинувши свої війська, перейшов до німців. А поговір додавав, що не просто перейшов, а поїхав до них танком.
Виявляється, в чутках про танк була частка правди.
А решта — вигадка чиясь, хто втік і врятувався, можливо, покинувши інших у біді; вигадка, що обернулася потім через необізнаність наказом і зганьбила ім’я загиблого.