Синцов дивився вдалину, на ту ракету доти, поки вона не згасла, відгорівши свій млосний термін.
— Якщо німці пустили — не зрозуміло навіщо, — сказав Завалишин. — Скоріше хтось із наших пальнув трофейною…
Ільїн повернувся, але до столу не сів, од збудження був весь мов на гвинтах.
— Курнаков доповідає, що його посилена розвідка, пройшовши півтора кілометра, зустрілася з передовими частинами шістдесят сьомого корпусу. Прочесали ліс і ввійшли зуб у зуб. Виходить — кінець! Німців у котлі більше немає. А ми були на фронті — опинились у тилу. В останній день з останнім котлом закінчили. Знов, як у Сталінграді! Не чув перед від’їздом там у вас, в оперативному відділі, хоч би краєм вуха, куди нас далі думають?
— Не чув, — сказав Синцов. — Про такі речі в оперативному відділі вголос не думають…
Багато людей ставили собі те саме запитання, яке Ільїн поставив Синцову. Ставили, та поки що не могли відповісти. Тільки двоє в усій армії — Бойко і Захаров, що поверталися цієї ночі зі штабу фронту, — вже знали відповідь.
Батюк викликав їх, щоб повідомити: після ліквідації котла армію перекидають на сусідній фронт. На перекидання дається дуже мало часу, дорога кожна година, тому й викликав уночі, а не вранці. Віддавати свою армію, та ще ту, якою колись сам командував, у інший фронт Батюкові було шкода, і він так прямо й сказав про це, висловився навіть: «У чужий фронт».
Провівши нову розмежувальну лінію між фронтами, йому замість узятої давали іншу армію. Але Батюк, звичайно, хотів би й іншу одержати і цієї не віддавати.
Прощаючись, сказав:
— Тут у мене показали себе добре. Побачимо, як покажете там, у сусіда.
Не втримався від цього — ревнував! їхати від Батюка до себе додому було недалеко: дві інші армії, що входили у фронт, наступали вже за Мінськом, і штаб фронту тепер був за сімдесят кілометрів на захід від штабу їхньої армії, що воювала з оточенням у котлі з німцями. Завершення цієї операції останнім часом вважалося — питання днів і годин, і Батюк, хоч і поздоровив на прощання, що довели діло до кінця, особливо на цьому не затримувався. Вся його увага тепер була не там, де добивали котел, а там, де дві його армії йшли далі на захід.
Закінчити закінчили, а особливих поздоровлень не почули» — всміхнувся Захаров, коли вони з Бойком підходили до машин. Їхали кожний своєю.
Захаров наказав водієві їхати за машиною командуючого з інтервалом триста метрів, щоб не ковтати куряви.
Він думав про те саме, про що згадував сьогодні Ільїн серед цієї раптової тиші. Згадав про Сталінград і колишній Донський фронт, про всі сталінградські армії, які примусили тієї зими капітулювати Паулюса. Де вони тепер, після того як пройшли по півтори, по дві тисячі кілометрів від Сталінграда? Про одну вже давно не чути, — схована десь у резерві, а інші — віялом по всіх фронтах: одна армія на Прибалтійському напрямі, дві підходять до кордонів Польщі, дві на півдні, в них попереду — Балкани… А наша звідси, з Білорусії, піде тепер на Литву, а за Литвою — Східна Пруссія…
Перекидання на новий напрям — річ трудомістка, роботи буде багато. Зранку Бойко почне вганяти в піт і штаб армії, і штаб тилу! Ще перед тим, як вирушити назад, подзвонив Артем’єву, щоб завтра на сьому ранку викликав усіх, кого треба.
Захаров стримував себе від марних порівнянь. При твердому характері Бойка охочих порівнювати його з Серпіліним і так вистачає. Та справі такі порівняння мало допомагають.
Для політпрацівника важливіше інше: постаратися зрозуміти людину і, зрозумівши, піти назустріч доброму в ній і стати наперекір поганому. Особливо поганого, чому треба ставати наперекір, у нового командуючого немає.
Але надто офіційний, надто сухий з людьми. А коли людина владна, то її сухість одразу впадає у вічі, а її справедливість залишається в тіні. А добре в Бойкові те, що він живе тільки ділом, і ніхто не може догодити йому нічим, крім добре зробленого діла, і ніякі привхідні обставини не можуть схилити його до людини чи відштовхнути — тільки діло! Тим, у кого діло займає стільки ж місця в житті, скільки в самого Бойка, працювати з ним можна. А тим, у кого менше, важко.
Справи в Бойка йдуть добре, не гірше, ніж за Серпіліна. І це говорить не тільки на користь Бойка, а й на користь Серпіліна. Добре керує людьми і ділом не той, після чийого відходу все одразу розвалюється, а той, після відходу якого все залишається, як було. Тільки дурні думають навпаки!
В’їжджаючи в село, де тепер розташувався КП армії, наздогнав віліса командуючого. Бойко нетерпляче ходив туди й сюди коло нього.
— Чекаю на вас. На цілих п’ять хвилин відстали, — сказав він Захарову. — Хотів вас запитати: чаю поп’ємо? У мене.