Запрошення було незвичайне. Вечеряли разом у їдальні Військової ради, а чи п’є Бойко проти ночі чай, чи не п’є, Захаров навіть і не знав. Та коли вже кличе, погодився.
А як зайшли в хату, чаю пити не стали. Бойко дістав пляшку коньяку, дві склянки, мовчки відкоркував пляшку, налив коньяку Захарову і собі й підвівся за столом на весь свій зріст.
— Пом’янемо Федора Федоровича. Сьогодні з останнім пострілом завершили його операцію.
Бойко одним духом випив коньяк, сів, відкинувся на стільці, і з незвично схвильованого виразу його обличчя Захаров зрозумів, що річ не просто в тому, що він віддає належне Серпіліну, а ще й у тому, що сьогодні закінчив доробляти розпочате іншим і від цього дня далі все буде вже його. За операції, які в них попереду, відповідатиме вже він — від початку й до кінця. Сказавши про Серпіліна, натиснув на слово «його»! «Його операція!» А про наступну подумав: «Моя!»
Зачекавши, поки Захаров доп’є, Бойко потягнувся довгою рукою до портфеля, що стояв біля стіни на підлозі, дістав з нього конверта, а з конверта — аркуш карти-п’ятисотки, за якою воюють командири полків та комбати, — на столі в командуючого армією вона рідкісна гостя. На обрізі карти стояв гриф: «Аркуш 29/31. Домачево. Держкордон».
Захаров подивився на цей аркуш-п’ятисотку з грифом «Домачево» і без пояснень зрозумів, що Бойко починав воювати за цим квадратом карти. Де починав війну Бойко, виконуючи обов’язки командира полку, Захаров знав і раніше; не знав тільки, що возить за собою всю п’ятисотку.
Показавши Захарову карту, Бойко знову сховав її в конверт і поклав у портфель. І тільки після цього сказав:
— Поки воювали тут, на Мінському напрямі, вважав, що потраплю на цей квадрат. А тепер уже не знадобиться! Коли переходимо — в розпорядження сусіда праворуч, напрям буде на Східну Пруссію, іншого не передбачаю. За вчорашнім зведенням, лишилося до неї сто сорок кілометрів, якщо прямо.
— На півдні, відчувається, теж скоро почнемо, — мовив Захаров.
— Логіка підказує, що так. Визволення Росії закінчуємо. Далі Європа, — сказав Бойко і защепнув портфель на замки.
Хоч сам був українець і визволяв Білорусію, але сказав про все вкупі, як про Росію, все разом уклав у це одне поняття, як того часу робили й інші російські й неросійські люди, що воювали на всіх фронтах.
Слово «Європа», що його сказав Бойко одразу ж після слова «Росія», навіть якось вразило Захарова, прозвучало незвично. Казали «народи Європи», казали, «там, у Європі». Зовсім недавно це було ще надто далеко, щоб казати отак, як сказав зараз Бойко, — не все, що самі робимо, одразу доходить до власної свідомості! А насправді так воно й є: визволимо себе, почнемо визволяти від фашистів решту Європи. А як же ще? Якими іншими словами сказати про це?
— Чимраз частіше думаю про те, яким буде життя після війни, — мовив Захаров.
— А я поки що не думав, — сказав Бойко. — Немає коли.
— А я думаю, — повторив Захаров. — Коли ніде в цілому світі не стріляють, мабуть, незвично буде, здаватиметься, що настало вічне життя. Особливо в перші дні…
Москва — Гульріпш
1965–1970