— Барабанова пам’ятаєш? — раптом спитав Батюк.
— Пам’ятаю, — відповів Серпілін, підводячи на нього очі.
У запитанні Батюка йому вчувся виклик. І даремно: Батюк просто згадав про Барабанова, який колись теж, хоч і по-іншому, підвів його, як Пікін Серпіліна.
— Написав мені минулого літа, після госпіталю, просив пробачення за те, що накоїв. Знав мою душу, що візьму його знову.
— І взяв?
— Узяв. Прибув до мене на фронт тихше води, нижче трави, старшим лейтенантом — за те, що хотів покінчити життя самогубством, двох звань як не було. А тепер знову майор.
— Ад’ютантом?
— Ад’ютантом. Просився в розвідку, та я лишив у себе. Звик. Повір, сумував без нього, ад’ютант він чудовий.
— Напевне, — сказав Серпілін. — Коли б не нав’язав мені його тоді командиром полку, і ти без нього не сумував би, і він не стрілявся б.
Батюк пильно глянув на Серпіліна, ніби раптом побачив у ньому щось таке, про що вже забув:
— Так, бачу, з тобою не похристосуєшся. Думаєш, не знаю ваших розмов про мене, що гарячий, не чіпай, а то можу так перехрестити, що й сам потім не радий? Але я гарячий, та відхідливий. А ти м’яко стелеш, та твердо спати. Коли вже хто став тобі поперек горла, то прощення не жди.
— Не мені він став поперек горла, Іване Капітоновичу, а справі, — мовив Серпілін тим самим, знайомим Батюкові, небезпечно рівним голосом, що його Батюк мав на увазі, коли казав «м’яко стелеш». — Невже й тепер не згоден, що не міг він полком командувати?
— Міг, не міг! Якби не пив, то зміг би. Вже десять місяців у рот не бере.
— Ну що ж, коли так, то тепер можна хоч на дивізію. — Серпілін засміявся, пом’якшивши сміхом сказане.
— А ти як, усе ще вживаєш, — спитав Батюк, — чи вже здоров’я не дозволяє?
— Після аварії стримуюсь. Все-таки, кажуть, струс мозку був. А до цього від колишньої норми не відхилявся. Підпишу ввечері останній папір — і півсклянки на сон грядущий.
— А трусонуло добре?
— Не пам’ятаю. Кажуть, метрів з п’ять летів, поки приземлився.
— Не люблю я тих вілісів, — сказав Батюк. — Без них не обійдешся, але все одно не люблю. Небезпечна машина.
Чув, як мій попередник вілісом на передній край до фріців заїхав — з кулемета в упор!
— Віліс тут, правда, ні при чому, — заперечив Серпілін.
— Як це ні при чому? — вигукнув Батюк. — Ганяв на ньому так, що охорона не встигала. Розумний, кажуть, був чоловік, але в цьому одчайдушний. Дали задній хід, та вже було пізно! Дванадцять куль у грудях. От і вибув як то кажуть. А я прибув. І операцію почав з усіма тими хто від нього лишився. Жодного не замінив… Там, і в Таврії, і в Криму, кефір добрий. Ще з громадянської його запам’ятав. Як прибув на армію, зразу ж звелів, щоб давали кефір уранці і ввечері.
Серпілін усміхнувся. Згадав, як у їдальні Військової ради для Батюка, хоч би там що, завжди ставили молоко на кисляк. Горілку він пив нечасто, лише під настрій.
Але все одно потім сьорбав на ніч свій кисляк.
Скільком людям за війну, коли Батюк паленів од гніву, здавалося, що це не просто так, що є на це добре відома причина. А насправді причини тієї в Батюка не було, а галасував він і давав волю своєму норову, бо давно й твердо був переконаний, що все це потрібне в інтересах справи. «Так, — подумав Серпілін, — подивитися б на нього на фронті, який він тепер. Як і в чому змінився? Звичка лаяти людей на всі заставки виходила з моди. Та й менше причин, бо ж більше порядку, і люди дужчі, ніж були досі, чинять опір цьому, бо чим далі, тим менше в них за душею провини й більше гордості. А зрештою все зводиться до того, що краще воюємо».
І, немовби відповідаючи на його думки, Батюк сказав, власне, про те ж саме:
— Коли йшли по Криму, бувало, дивишся у степ і бачиш: непоховані кістки біліють — з сорок першого.
Згадаєш усе, що пережили, і дивуєшся людям: як усе-таки вистояли тоді? І самому собі: як же ти живий лишився після всього, що з тобою було? Дивишся на ті білі кісточки та й думаєш: хто тільки не лаяв тоді і їх, бідолашних, і самого себе за те, що тут відступили, там не втримали!..
А тепер, здається, і воскресив би, і обійняв би, та нема кого… Я в Москві вчора був, мені там пояснили про нове навчання: що з цієї осені в школах хлопців окремо вчитимуть. Не чув?