Він навіть знав напам’ять, які населені пункти були на її перегинах, так дуже потертих, що нелегко було читати написи.
Він у думці бачив перед собою ту карту-двоверстку і на ній, на другому її аркуші, ту ділянку фронту під Могильовом, на яку тепер без нього вийшла його армія.
Коли вони тоді, в липні сорок першого, вирвалися з Могильова, то спочатку пішли лісами, прямо на Благовичі, але не змогли пробитися й повернули на північний схід, на Щекотово, Дрибін, Студенець, Татарськ, ішли саме через цей район.
У його пам’яті все прожите й пережите за три роки війни було нанесене на карти. Потім колись, мабуть, і війни не згадаєш без тих карт, що лишились од неї.
А зараз, навіть коли їх немає, вони все одно в тебе перед очима: і ті могильовські, і підмосковні — сорок першого, і літні — сорок другого, коли відступали од Дінця до Волги, і зимові — сталінградські, і весняні — під Харковом та Бєлгородом, і нові — початі в обороні на Курській дузі, а потім аркуш за аркушем підклеєні все далі й далі на захід, до верхів’я Дніпра.
Тепер замість них незабаром будуть інші, нові, заздалегідь надруковані топографічним управлінням Генштабу.
Німці заготували до Москви й далі, і в нас, треба гадати, заготовані до Берліна. А що і як у ході боїв нанесе на ті карти життя, — побачимо. Це залежить багато від чого, а також і від тебе самого. Відділена од сусідів праворуч і ліворуч розмежувальними лініями, проляже по тих картах твоя смуга життя, шлях тієї армії, якою командуєш ти, а не хтось інший… Зараз цю смугу перетнуто на схід від Могильова суцільною синьою змійкою німецьких позицій. На карті зітри гумкою — та й усе. А в житті доведеться попрацювати…
Серпіліна трохи хвилювало, що доля привела його саме в ті місця, де він починав війну. Здавалося б, військовій людині однаково, де розраховуватися з німцями, аби тільки розрахуватись! Де поставили, там і розраховуйся, а, виходить, ні, не однаково!
— Що, Федоре Федоровичу, на карту дивитесь? Все одно раніше ніж належить не випишемо, — пролунав у нього за спиною знайомий жіночий голос, і він відчув, що жінка не пройшла мимо, а зупинилась у нього за спиною, чекаючи, що він обернеться.
Він обернувся од карти, глянув на неї й знову, вкотре вже за ці дні, подумав, що вона вродлива і що все це добром не скінчиться.
— Дозвольте вам доповісти, Ольго Іванівно… — сказав він, дивлячись жінці у вічі.
— Якщо «доповісти», тоді вже за званням, — усміхнувшись, перебила вона.
— Дозвольте доповісти, товаришу підполковник медичної служби, що думав зараз не так про майбутнє, як про минуле. А в майбутньому сподіваюся на ваш здоровий глузд. Навряд чи ви триматимете тут зайвий час незайву для війни людину.
— Спасибі, що хоч у здоровому глузді не відмовляєте.
Не від кожного хворого це почуєш, — сказала жінка і, поглянувши на великий чоловічий годинник на зап’ясті гарної руки, додала — І цей здоровий глузд зараз підказує, що вам пора йти відпочивати.
— Слухаюсь.
Серпілін трохи схилив голову і, теж глянувши на її гарну руку з великим чоловічим годинником, мовив:
— А от кажуть, що в хірургів руки якісь особливі.
— В одній долото, в другій молоток? — спитала вона без усмішки. — Скільки хірургів, стільки й рук. Тільки миємо їх частіше й довше, ніж інші люди. І гарячою водою з милом, і щіткою, й спиртом, і від цього вони не завжди такі на вигляд, як хотілося б. Проте зараз, здається, нічого собі, — усміхнулась вона і подивилась на свої руки з коротко обрізаними нігтями на довгих пальцях. — Бо я тут не так хірург, як нянька при вас, генералах.
Навіть обридло вже. От розпрощаюсь з цим підмосковним раєм і попрошусь до вас в армійський госпіталь провідним хірургом. Що на це скажете?
— Не знаю, чи це серйозно.
— Це правда. Я й сама ще не знаю, чи це серйозно.
Ходімо. А може, ще чогось не додивились? — кивнула вона на карту.
— Зараз, — сказав Серпілін. — Ще п’ять хвилин — і піду відпочивати. По-чесному.
— Спробую повірити. А ввечері приходьте до мене чай пити. Запрошую заздалегідь: до вечора не побачу.
— Дякую. Та чи не занадто я став до вас учащати?
— Як хочете, — сказала вона після невеличкої паузи.
— Мені дуже хочеться, — просто сказав він.
— Ну то й не гамуйте своїх бажань. Кажуть, це шкодить. — Жінка засміялась і вийшла з вестибюля, а він, знаючи, що вона піде зараз до себе в лікувальний корпус, підійшов до вікна й побачив, як вона йде по стежці, мабуть, уже не думаючи про нього. Іде швидкою, діловою ходою і похитує з боку на бік гарною головою в білій накрохмаленій лікарській шапочці, немов на ходу розмовляє сама з собою, про щось запитує себе чи про щось сперечається. І здалеку здасться зовсім молодою, ще молодшою, ніж зблизька.