Учора між іншим вона сказала, що їй незабаром сорок.
Виходить, коли він бачив її в сорок першому році взимку, їй було тридцять сім… Але тоді вона здавалася старшою, ніж тепер.
Він дивився, поки жінка не зникла за рогом будинку, і не зразу примусив себе не думати про неї, коли, відійшовши од вікна, повернувся до карти.
Розділ другий
Після обіду Серпілін гак і не заснув.
Згадав про Батюка, а потім обсіли його думки про самого себе, і так пролежав, дивлячись у стелю, до кінця мертвої години.
Здивувався, чому так зрадів Батюк, коли зустрів його.
Мабуть, думав про нього гірше, ніж заслуговував. А чому Батюкові й не зустрітися з тобою по-доброму? Своїх критичних думок про нього начальству ти не доповідав — до цього не привчився, — а допомагав йому всім, на що був здатний. І тим, як виконував при ньому обов’язки начальника штабу, і тим, що, коли вимагала справа, сперечався з ним і схиляв до рішень, які вважав правильними, і навіть тим, що, бувало, робив по-своєму, в межах можливого для начальника штабу.
А що згодом змінив його на посаді командарма — тут уже йому не на тебе, а на Сталіна ображатись треба.
Та й на Сталіна ображатись нема чого. Те, що послав Батюка заступником командуючого другорядного фронту, — радість, звісно, невелика. Але й за образу вважати не можна. А потім, через рік, знову призначив на армію, до того ж на гвардійську і в добрий час — перед початком бою.
Тільки чому це раптом таке призначення? В ролі заступника командуючого фронтом про себе не нагадаєш, хоч яка буде мудра голова. Отже, Сталін не забував-таки про Батюка. Війна вже довга, і людей на рахунку небагато, без великого запасу. Тим більше, що лише останнім часом заново сформовано самих танкових армій шість. Та кілька загальновійськових. І на кожну потрібен командарм. Якщо покопатись у власній пам’яті, можна пригадати, як сам вагався: чи висувати навіть дуже доброго командира полку зразу в командири дивізії? В полку був на місці, а як покаже себе в іншій ролі, за інших масштабів?
А вирішувати, кого на армію, набагато важче. Інколи ризикнуть, висунуть нового, молодого, а буває й навпаки, покладуться, що старий віл борозни не зіпсує. У Батюка за плечима майже два роки командування армією. Різний, звичайно, досвід. Та людина він вольова і по-своєму роботяща. У штабі зайвої години не просидить, щодня зранку в військах, а це в нас цінять. І особисту його хоробрість, якої Батюкові не позичати, теж цінять і навіть часом надають їй надмірної ваги; так уже повелося в нас на Русі. От і призначили. Прийшов у хорошу армію, яка вже склалася, встоялась, з добрим штабом, з бойовими традиціями. Прийшов і став воювати далі, як він каже, не ламаючи порядків, не переміщаючи людей. Та це тепер і не так просто зробити: не дадуть! І діло пішло згідно з продуманим уже планом операції, забезпеченої відповідними силами й засобами. Судячи з наслідків, не помилились: армія під командуванням Батюка там, у Криму, добре себе показала. А чи могла ще краще показати себе за іншого командуючого, як перевіриш? У тому й складність оцінок на війні, в тому й недоказовість їх остаточної справедливості чи несправедливості!
Усі ми набули досвіду, всі чи майже всі стали краще воювати, і Батюк теж, мабуть, не виняток. Але наскільки краще? Ось у чому річ! І для нього, і для тебе, і для будького іншого.
Коли строго поглянути на свої власні справи за ті п’ятнадцять місяців, що прокомандував армією, то виходить, що воював по-різному.
Приймав армію в сприятливій обстановці, позаду був досвід сталінградських боїв і той настрій після великої перемоги, коли людям здається, що вони й далі гори зрушать.
Але після такого початку, що обіцяв, здавалося, тільки добре, довелося першу ж свою операцію проводити в дуже важких умовах. Армію спішно перекинули під Харків, який знову зайняли німці. Знову довелося переживати те, від чого вже одвик. Спершу затикати дірку завширшки тридцять кілометрів, а потім відходити з боями, затримуючи німців на не обладнаних для оборони рубежах.
І все це зразу, з коліс, ледве встигнувши висадити армію з ешелонів у березневе бездоріжжя, в сніг і в воду…
Обстановка була незапланована, не вистачало то одного, то другого, тили вивантажились із запізненням і одразу ж, ще не розгорнувшись, почали відходити.