Командуючого фронтом, який не справився з критичним становищем, замінили, призначили нового. На фронт приїхав представник Ставки; після сталінградського розгрому німці в березні під Харковом показали, на що вони ще здатні. І треба було хоч умерти, а спинити їх. Поки спиняли, представник Ставки тричі був у тебе. Останнього разу розмова з ним обернулась так, що подумав: зніме з армії. І хоч ти робив усе, що міг і вмів, а, коли б зняли, скаржитися не було б на що, бо відступав, не міг виконати наказу — спинити німців. Довелось вислухати в останній раз і таке, що краще б не чути: що й армія твоя не сталінградська, і сам ти не командуючий, а… змовчав. Бо нічого було відповісти.
А потім усе-таки зачепився в одному місці, в другому, в третьому… Знову не втримався, знову відійшов ще на кілька кілометрів і знову зачепився однією дивізією, потім другою… Зачепився й вистояв. Зупинив німців у такій обстановці, в котрій, напевне, в сорок другому не зупинив би. Зупинив тому, що все-таки після Сталінграда і ти, й твої люди були вже не ті, що до нього.
А після того, як перекинули армію, почалося третє літо війни — затяжна, виснажлива пауза на Курській дузі.
Така виснажлива, що, здавалося, нерви не витримають.
Лихо не без добра. Те, що німці там, під Харковом, знову нагадали, на що вони здатні, змушувало готуватися до майбутнього з такою ретельністю, яка виходила навіть за межі наказів. Що німці влітку вдарять всією своєю силою, яку тільки зберуть, відчували всі — згори донизу.
Такої глибокої оборони ще ніколи не будували. Навчали війська, не маючи спочинку, так ніби кожний день навчання вирішував: жити чи вмерти. Хоч так воно, власне, й було.
Ще до початку німецького наступу додали армії два полки самоходок, бригаду «катюш» і дев’ять полків артилерії. Доводилося вчитися вже не того, як латати дірки — це вже осягнув раніш, — а того, як управляти всією цією музикою.
Остаточна перевірка завжди єдина — бій. І, незважаючи на всю підготовку, на певність, що встоїмо, за перші три дні під німецькими ударами таки відступили — де на три, де на п’ять, а де й на вісім кілометрів. І тільки вночі на четверту добу змогли нарешті доповісти, що німців перед фронтом армії зупинено повсюди.
На п’ятий день бої поновилися з такою самою запеклістю. Сторонньому оку могло здатися, що відбувається все те ж саме. Але це було не так. Німці ще діяли за наказом, уже починаючи розуміти, що його не виконають.
А вранці шостого дня Серпілін відчув, що тепер ніяка сила не зрушить його армії з місця.
Він чекав і хотів, щоб німці знову пішли на нього і геть вимоталися в марних атаках.
І як минула та ранкова година, коли німці завжди починали наступ, а вони його не почали, і минула ще година, і ще, а вони все не починали, він відчув не полегшення, як це бувало раніше, в інші часи, а досаду, що, власне, була почуттям переваги над ворогом.
А потім перейшли в наступ ми. І на півночі — під Орлом, і на півдні — під Бєлгородом, і там, де стояла в обороні армія Серпіліна. На тому напрямі, де вона йшла, не було великих міст із тих, що в пам’яті у кожного, і вона лише тричі потрапляла в накази верховного головнокомандуючого за взяття населених пунктів, про які, напевно, ті, хто слухав по радіо, тільки з цих наказів і дізнались.
Зате замість великих міст на долю армії випало дуже багато переправ через малі й середні річки, через торф’яні болота й заболочені заплави. Майже завжди, коли наступають на широкому фронті, якась армія суне через отаку глушину, то відстаючи, то обганяючи своїх щасливіших сусідів і забезпечуючи їм своїми діями лаври в наказах.
На війні складається по-всякому. І треба мати такий характер, щоб усвідомити необхідність тієї не всім помітної праці, що її винесла на своїх плечах твоя армія, і не гарячкувати проти сусідів. А коли ширше за свої розмежувальні лінії бачити нездатний, коли до того, що там праворуч і ліворуч у сусідів, байдужий — хоч трава не рости! — виходить, ти ще не командарм, а куркуль з вищою військовою освітою. Звичайно, іноді хочеться в загальному хорі таке соло втнути, щоб усі почули! Але сольних співів на війні тепер мало та й диригенти суворі.
І це добре. Це означає, що вона ввійшла в свої рамки.
Людині, далекій од війни, мабуть, здалося б диким саме поняття: ввійшла чи не ввійшла війна в свої рамки.
Ніби у війни можуть бути якісь там рамки. Але Серпілін думав саме так.
Думки про майбутній літній наступ змусили його згадати про медичну комісію, призначену через десять днів.
Він згадав і помацав ключицю: «Лікарі кажуть, що зрослася добре, краще й не буває. Та й справді, майже не болить. Але рука все ще як чужа».