— Анітрохи.
Івана жодним чином не намагалася бути люб’язною чи хоча б удавати якусь повагу. Слов’янка ненавиділа стволи, і Ньєман знав причину.
Натомість він захоплювався зброєю — усіх часів, усіх видів. На його думку, вона була пов’язана з дуже незвичайним утіленням творчої діяльності людини. А якщо ця діяльність in fine[25] призводила до смерті, що ж, якимось незбагненним чином це навіть додавало зброї краси.
— Можна? — запитав він, простягаючи руку до оснащеного прицілом карабіна з ковзним затвором.
— Прошу, — видихнула графиня, відступаючи.
Ньєман узяв рушницю і зважив її в руці під допитливим поглядом Лаури. Між ними миттю виникло якесь мовчазне спільництво. Івана з гидливим виглядом повернулася до свого обліку.
Флік милувався візерунками, вирізаними на сталевих елементах рукоятки та затвора: дубове листя, сцени полювання… Йому вартувало значних зусиль утриматись від того, щоб не закинути рушницю на плече й не подивитися на ліс за панорамним вікном крізь приціл.
— Я не бачу марки.
— Кожна наша рушниця — це унікальна річ, яку розробили й виготовили у Ферлаху.
У цьому австрійському місті працювало декілька зброярів з-поміж найкращих у світі. Не в змозі терпіти, Ньєман змахнув карабіном, приклав його до плеча й припав оком до вічка прицілу.
— На яку відстань ви його налаштували?
— Сто метрів.
— Як для піршу.
Він уже стояв, опустивши зброю. Лаура не зводила з нього важкого погляду.
— Не намагайтеся підловити мене, Ньємане. Я ж казала, що більше не практикую цей вид полювання. Я вже давно не користувалася цією рушницею.
Ньєман обачно поклав її на місце.
— То яка ваша улюблена?
Вона схопила з підставки іншу гвинтівку, так легко піднявши її, ніби та важила кількасот грамів.
— Оця — для облави.
Така сама неперевершена, але з ледь помітними слідами, які свідчили, що цією рушницею і справді часто користуються.
— Ця одностволка?
— Мій батько казав: «Якщо однієї кулі не вистачило, значить, ви мертвий. А якщо ви досі живий, значить, ваше життя нічого не варте».
— Схоже, він був милим чоловіком.
Графиня простягнула йому гвинтівку.
— Дуже.
Він погрався затвором і здивувався, як нечутно працює механізм. Ще одне диво майстерності.
— Який калібр?
— 270 «вінчестер».
— Які патрони?
— Я сама виготовляю їх у своїй майстерні.
Ньєман підвів погляд.
— Кулі з м’яким вістрям, — повела вона далі. — Я вставляю свинець спереду, власноруч відливши сплав для мідного покриття, залежно від дичини, на яку збираюся полювати. Ви не гірше за мене знаєте, що все залежить від рівняння «швидкість-відстань-матеріал-опір»…
Ньєманові були дуже добре знайомі ці проблеми: свинцевий кінчик деформується при ударі й розплющується в «грибочок», передаючи енергію в тканини й викликаючи смерть. Але спершу куля має проникнути в плоть, а отже, її має вкривати шар міді, який пізніше розплавиться.
— Рідко можна поговорити про це з жінкою.
— Жінки тепер інакші, — сказала графиня, вдаючи зажурений вигляд.
Вона забрала в нього рушницю й обережно поклала на місце.
— Усе сходить нанівець, — додала вона, — навіть невігластво.
— А оця? — запитав Ньєман, киваючи на верхню рушницю, антрацитовий карабін, у якого приціл, здавалося, був відлитий із того самого матеріалу — виглядало так, ніби всю гвинтівку вирізьбили з суцільного шматка чорного мармуру.
— Цієї, — сказала вона, відступаючи на крок назад, — ніхто не торкається. Це була рушниця мого батька. Він був славетним стрільцем, який міг за двісті метрів влучити в око оленю.
Ньєман кивнув головою на знак захвату, хоча сам умів набагато краще. Однак не час було хизуватися.
Знадвору долинув шурхіт шин по гравію.
— Приїхали мої кузени, — сказала Лаура, повертаючи голову. — Час сідати за стіл, правду кажучи.
Гра слів була навмисною[26] — і графиня достатньо добре говорила французькою, щоб розумно її сформулювати. Вона ще раз пустотливо йому підморгнула.
Ньєман спостерігав, як вона пішла величезною кімнатою до дверей. Він так і не міг зрозуміти, як тримати себе з цією жінкою.
Вона мала б валятися у себе в спальні, накачавшись антидепресантами, а натомість походжала тут у вечірній сукні, клацаючи затворами рушниць, жартувала з ним, першокласно грала роль господині.
Він відчував, що це її запрошення було обманкою. Вона вдавала, ніби приймає їх, знайомить із сім’єю, з родинними традиціями, але Ньєман був переконаний, що все якраз навпаки: вона приховувала від них найголовніше.
Тут йому стиснуло шлунок від іншої думки. Така жінка не стала б сподіватися, що фліки знайдуть убивцю її брата. Вона збиралася самостійно вирахувати його й поквитатися.
Так, вона не просто запросила їх на ночівлю, вона хотіла їх приспати.
Тому що перегони розпочались. Перший, хто знайде вбивцю Юрґена, всадить йому кулю в серце.
Правильну кулю.
Як у пірші.
13
Макс фон Ґаєрсберґ був чоловіком тридцяти з гаком років, мав вузьке обличчя й відстовбурчені вуха. Над упалими щоками виділялися темні очі, а замість рота кістляве лице перетинала вузенька риска. Блідість шкіри ще більше підкреслювало чорне волосся, таке напомаджене, аж ніби намальоване на черепі.
Удо був молодший — років двадцять п’ять — і набагато вродливіший. Ідеально укладена шевелюра, високе чоло над котячим писком. Мабуть, у цього хлопця закохувалися всі без винятку. Ньєман відчув, як його кольнула заздрість, і взявся вишукувати недоліки в його зовнішності: занадто м’які губи, можливо, нервовий сміх, що відкривав ясна, і якийсь застиглий лукавий вираз обличчя, що робив його схожим на торчка з ломкою.
Ось уже пів години він слухав, як вони розмовляють, звичайно ж, французькою, і з того можна було зробити висновок, що ці двоє спадкоємців анітрохи не схожі на графиню: вироджені, ні на що не придатні нащадки аристократів, неспроможні існувати самостійно, які користуються своїм походженням. Якщо графиня вражала його своєю запеклістю, двоє її кузенів здавалися анемічними, виснаженими й не здатними ні на що інше, окрім як згадувати своїх видатних предків.
Здивували Ньємана не співтрапезники, а кімната, де подали вечерю: жодних скляних стін чи модерного дизайну. Вони сиділи в невеличкому приміщенні, оббитому червоним оксамитом, прикрашеному кількома десятками тваринячих голів — славнозвісних «масакр». Вогнище в каміні потріскувало, ніби невблаганні щелепи, а дзенькіт виделок нагадував брязкання кайданів на дні найжахливішої тюрми. Оце так атмосфера…
Але при світлі свічок, розставлених на столі, Ньєман тішився, радий опинитися «прямо в гніздечку», якнайближче до цієї сім’ї мільярдерів, із якою сталося страшне лихо. Тепер він остаточно переконався, що мотив убивства лежав тут, поміж цих спадкоємців, у їхньому минулому або ж у сліпій зоні їхнього сьогодення.
Розмова почалася похмуро — полум’яним панегіриком Юрґену, виголошеним французькою з німецьким акцентом, — і далі оберталася навколо того ж. Тепер, коли вечеря йшла повним ходом і починав діяти тролінґер, червоне вино рубінового кольору, тон піднімався, а настрої розпалювались.
— Коли того, хто це зробив, знайдуть, — сказав Удо, — ми про нього подбаємо.
Ньєман удав, що не зрозумів:
— Тобто?
Удо осушив свій келих, а тоді щедро налив усім.
— Ви думаєте, що ми допустимо, аби напад на нашу родину зійшов тій паскуді з рук?
— У мене таке враження, що вас трохи занесло, Удо. Уже чимало століть правосуддям займаються суди. Особиста вендета карається законом.
Удо гиготнув. Він кидав крізь чорні пасма, що спадали йому на очі, погляд, який мав би здаватися пронизливим, але свідчив лише про одне: поріг неадекватності в цього чувачка давно позаду.
— Час плине, але земля залишається на місці, — промовив він так, ніби щойно виголосив афоризм століття. — Тут ми у себе вдома. Полюємо на тварин, можемо полювати й на людей…