— Щоб усе було ясно, майоре: накази тут роздаю я.
— Без проблем. Але ви зі мною згодні, хіба ні? Схоже, тепер, після Юрґена, мішенню стала Лаура.
Кляйнерт знову похитав головою.
— Мої хлопці кажуть, що довкола парку немає жодних слідів шин чи ніг. — Німецький флік кивнув на групу людей, одягнених у чорне, які стояли за огороджувальною стрічкою. — Та й місцеві сторожі нічого не бачили і нічого не чули.
Ньєман кинув на них погляд — здоровані шепотіли щось один одному на вухо.
— Ці хлопці щось знають.
— Ні, — категоричним тоном відказав Кляйнерт.
— А все ж їм, здається, є що сказати.
— Це місцеві хлопці. Вони все ще вірять у старі легенди.
— Тобто?
— Чоловік у масці з чорним собакою? Ви вже й так усе розповіли, старий. У половині легенд цієї землі діє такий персонаж… Незвично те, що тут у ці казочки продовжують вірити навіть у дорослому віці.
Ньєман також хотів би набратися зверхності, як Кляйнерт, одним помахом руки відкинувши ці наївні вірування. Але відколи він перетнув кордон, цей ліс із його тінями полонив його. Та й до того ж, він сам бачив ту маску поміж соснових гілок…
Ніби щоб остаточно доконати себе, він кинув погляд на собаку, розпростертого на траві. Той був схожий на гранітну скульптуру, важку й компактну. Після смерті в нього задерлися губи, відкриваючи ікла доісторичних розмірів.
— Треба показати його Шюллеру, — сказала Івана, яка щойно повернулася до них, самостійно оглянувши місце подій.
Сама її присутність врятувала Ньємана: коли вона опинилася поруч, йому стало тепло, він відчув себе сильним і живим. З Іваною справи йшли краще.
— Лікарю Ґаєрсберґів? — запитав Кляйнерт. — Навіщо?
— Він сказав нам, що знається на мисливських собаках.
— Ніщо не свідчить про те, що це мисливський собака.
— Ви знаєте, що це за порода?
— Ні. — Кляйнерт мимоволі всміхнувся. — Чесно кажучи, я взагалі в цьому не розбираюся.
— Ми теж, — усміхнулася йому у відповідь Івана.
Раптове спільництво між цими двома роздратувало Ньємана, але він мав нагальніші справи, аніж гратися в ревнивого самця.
— Перші висновки такі, — повела далі Івана. — Він не має ні нашийника, ні татуювання. Жодного розпізнавального знака. Треба відштовхуватися від породи.
— Я скажу своїм перевезти його до інституту Макса Планка, — погодився Кляйнерт.
Він попрощався з Іваною, коротко вклонившись, а тоді розвернувся й пішов.
А пройшовши кілька метрів, кинув Ньєманові через плече:
— Завтра чекаю на вас обох у фрайбурзькому відділку.
— Завезти протоколи?
— Ні. Допитати Краусса.
Ньєман геть забув про нього. Після невдалого замаху на графиню його зізнання більше нічого не важили. Але Кляйнерт мав рацію: треба було закрити кожну версію, перш ніж переходити до наступної.
— Що ви про це думаєте? — запитала Івана, коли вони опинилися наодинці.
— Юрґен займався піршем, і його вбили відповідно. Лаура займається цькуванням, і її слідами пустили пса.
— І що?
— Убивця вирішив порішити Ґаєрсберґів, щоразу обираючи техніку, яку жертва найчастіше використовує.
— Навіщо?
— Зарано щось говорити. Але я схиляюся до мотиву помсти.
— Нещасний випадок на полюванні?
— Або щось інше. Хай там як, якщо вбивця мститься, він хоче зробити це під знаком мисливства.
Тепер вони крокували до будинку, який знову сяяв усіма вогнями. Здавалося, ніби він застиг у повітрі над синюватим газоном.
— Треба копати в цьому напрямку: шукати щось, пов’язане з полюванням Ґаєрсберґів. Не слід забувати, що вбивця вирішив нанести удар напередодні полювання, можливо, щоб його учасники знайшли тіло в розпалі дійства…
Нічний холод діяв на нього благодатно. До нього поверталися чуття, ясність мислення, глибинна жага до життя. Він думав, що здох, він похитнувся, але все було скінчено.
— Почни сьогодні переривати інтернет, — скомандував він. — Місцеві газети, спеціалізовані сайти… Завтра пошукаємо в архівах поліції. Можливо, знайдеш якусь новину про нещасний випадок, пов’язаний із Ґаєрсберґами. Треба також перевірити, чи немає в цьому регіоні відомого звихнутого чи некерованого мисливця.
До вілли залишалося всього кілька метрів, коли Ньєман, відчувши щось, підвів очі. На другому поверсі біля вікна стояла графиня і спостерігала за ними. Вона стояла в тій самій позі, що й у лісі, але цього разу була закутана в шаль.
Флік ледве не здригнувся знову, і холод тут був ні до чого.
— Щось дізналася про економічний стан компанії?
— Нічого цікавого, поговоримо завтра. А ви про пірш?
— Те ж саме.
Вони піднялися сходами, але Ньєману не вдалося відчинити вікно-двері — він трусився, як алкоголік у зав’язці.
— Ньємане… — прошепотіла Івана.
Флік кинув свої даремні спроби, юна слов’янка простим рухом повернула ручку, і рама вікна відділилася від лиштви.
— Що у вас за проблеми з собаками?
Ньєман ледь не лайнувся. Усі помітили його надмірний переляк.
— Якось розповім… Це не горить.
Вона коротко похитала головою й мовчки прослизнула досередини. Ньєман дивився їй услід, поки вона пройшла через усю кімнату і зникла на сходах, що вели на другий поверх.
Він залишився сам, знову застиг, відчуваючи на обличчі собачу кров, яка згорталася й стягувала йому шкіру, ніби морська сіль, що висихає. Він і собі зайшов до вітальні й зачинив двері.
Піднявшись сходами, Ньєман опинився в якомусь іншому місці й часі. Він лежав на ліжку в невеличкій спальні, на другому поверсі хати бабусі й дідуся, йому не було й дванадцяти.
Його старший брат на сусідньому ліжку нашіптував йому погрози своїм голосом психа, навмисне розтягуючи звук «с»:
— Реґлісссссссс… Реґлісссссссс… Чуєш? Він іде! Реґлісссссссс… Реґлісссссссс… Він прийде і вб’є тебе!
18
Сьома тридцять ранку.
Напередодні ввечері, поки Ньєман воркотав із графинею, Івана непомітно піднялася на другий поверх і прослизнула до спальні фліка, аби поцупити ключі від машини.
Тепер вона сиділа за кермом священного «вольво», прямуючи до Бад-Кроцінґена. За її розрахунками, у неї було близько двох годин на допит жінки, чиє ім’я вона вивідала ввечері. Поки ті двоє розводилися про переваги тієї чи іншої рушниці, сьорбаючи лікер, Івана знайшла кухню. Там вона побачила старого кухаря, відлитого, здавалося, у тій самій формі, що й його мідні каструлі.
«Хто по-справжньому виростив Юрґена і Лауру?» Ось яке запитання Івані вдалося поставити під час її незграбної розмови з німцем. Той відповів без жодних вагань: Лоретта Кауфман, гувернантка баварського походження, спортивна жінка, поліглотка з міцно закріпленою репутацією: податлива, як обріз, люб’язна, як компостер. Вона відповідала за виховання дітей з дитсадкового віку до їхнього від’їзду в університет.
Ось із ким вона хотіла поговорити цього ранку. Кухар пояснив їй мовою, близькою до місцевого діалекту, що нянечка залишилася в цій землі й тепер працює в головному термальному центрі Бад-Кроцінґена, що за двадцять кілометрів від королівства Ґаєрсберґів.
Івана їхала сірою дорогою й милувалася краєвидом. Вона ніколи не бачила такого густого, такого бурого лісу — не джунглі, ні, а прямолінійний біотоп, складений із мільйонів хвойних у стійці «струнко». Дівчині здавалося, ніби вона — ніж, що врізається у велике чорне тіло, насичене деревним соком і помережане венами-річками…
За годину до того вона прокинулася в збуреному настрої і відмовилася від спроб приготувати собі каву в цій величезній хаті, подібній до акваріума. Івана просто спустилася з черевиками в руках і змилася на «вольво» свого шефа.
Тепер, гризучи зерновий батончик, який завжди мала із собою, вона намагалася привести думки до ладу. Вона не думала про напад собаки чи навіть про цю гротескну вечерю з двома відсталими кузенами. У неї зберігся лише один спогад про цей вечір: фотографія двох дітей у сірих пальтах, які тримають непропорційно великі рушниці, притулившись одне до одного, ніби дві стулки устриці.