Ця жінка, схоже, плутала роботу гувернантки з роллю тюремника, але нехай.
— Коли вас найняли, ви вже мали досвід у цій галузі?
— Анітрохи. Я була спортсменкою вищої ліги наприкінці кар’єри. Плавання, веслування… Як на свій вік, я встигла чимало помандрувати. Говорила французькою, італійською, англійською. Ще я тренувала жіночу волейбольну команду Баден-Вюртемберґу. Група VG була спонсором. Ось як я познайомилася з Фердинандом фон Ґаєрсберґом.
Івані спав на думку очевидний здогад — а розуміння того, що життя любить очевидні здогади, було її роботою:
— Ви були…
— Його коханкою? Ні. Я була не в його стилі. Застара.
Дивлячись на це прекрасне обличчя, яке гордо опиралося віку, і тіло, що не давалося часу, Івана подумала, що в сорок років Лоретта, певно, була справжньою бомбою.
Гувернантка наче прочитала ці думки в її погляді.
— Граф полюбляв свіжу кров із власної компанії. Особливо робітниць.
Івана не стала на цьому зупинятися — зараз не про це.
— Розкажіть мені про виховання, яке ви дали дітям.
— Я проводила з ними кожен день, без винятку. Лише виділяла для себе кілька годин тренувань на добу. Граф дозволив мені користуватися всім, що було в замку. В ті часи там був тренувальний зал у підвалі, майданчик для легкої атлетики, тенісний корт. Іще я могла займатися веслуванням на озері. Ідеально.
Івана вперше чула про цей «замок».
— Хто живе там зараз?
— Франц фон Ґаєрсберґ. За його вказівкою всі ці майданчики й обладнання прибрали. — Вона коротко знизала плечима: — Що не дивно.
— Чому «не дивно»?
— Він в інвалідному візку.
Івана відзначила цю деталь десь у куточку мозку — зараз теж не про це.
— Ви на сто відсотків відповідали за виховання Юрґена і Лаури?
Жінка відклала свою рукавичку і схопила білий рушник, у складках якого, здавалося, застрягли великі кристали солі.
— На сто відсотків — це дуже точно сказано, — мовила вона, тручи ліву руку. — Для їхнього батька виховання означало всього лише період, який необхідно пережити перед тим єдиним, що для нього важило, — групою VG. Любов, ніжність — усе це було несуттєвим.
— А для матері?
— У неї теж не знаходилося часу.
— Мені казали, що вона була дуже активною, дуже спортивною.
— Брехня.
— Не розумію.
— У Сабіни була депресія. Вона метушилася, шукала забуття у своїх кінних перегонах, марафонах, лижах, але лише для того, щоб не стикатися віч-на-віч із тривогою, яка над нею панувала. Вона була мов той койот із мультиків, що якийсь час біжить над прірвою, а тоді падає.
— Ви маєте на увазі її суїцид у Нью-Йорку?
— Теж брехня.
— Тобто?
— Ґаєрсберґи дбайливо підтримували цю легенду про суїцид у «Сент-Реджис». Вона більше відповідала їхньому становищу, ніж правда.
— А в чому полягала правда?
— Сабіна померла від голоду.
— Перепрошую?
— Вона заморила себе голодом, сидячи сама-самісінька у великій квартирі на П’ятій авеню, яка належала сім’ї.
Графиня, яка влаштовує голодний страйк у своєму мангеттенському палаці: з погляду Івани, цієї пролетарочки, така історія виглядала неабияк романтично.
— А її діти? Вони не могли… відволікти її від самої себе?
— Навпаки. Ця малеча нагадувала їй, наскільки вона не відповідала очікуванням. Вона годилася лише на те, аби перескакувати бар’єри на своїй шкапі чи розбивати хвилі веслами. Але цілувати дітей у ліжечках перед сном чи зав’язувати їм шнурки — це було їй не під силу.
Тож розмова звертала до старих добрих кліше — із тих, що подобалися Івані, — на кшталт грошей, які не приносять щастя, та аристократів, усіх без винятку безсердечних.
— Розкажіть мені про характери Юрґена і Лаури.
— Вони однаковісінькі. Вони становили одну-єдину цілісну особистість.
Лоретта переклала рушник до лівої руки й накинулася на праву. Її біла шкіра без жодних слідів волосся чи будь-яких вад сяяла, ніби алебастр. Мабуть, вона щодня вдавалася до цієї процедури, шкіра навіть не встигала нарости.
Івана ж, навпаки, почувалася розм’яклою і розімлілою. Її шкіра не стягувалася і не відновлювалася, а пори були відкриті до всіх вітрів.
— У них були однакові смаки, однакові думки, однакові жести. Мені так було навіть зручніше: одна дитина за ціною двох…
— Ви маєте на увазі…
— Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Стикаючись із ворожістю, Юрґен і Лаура стояли пліч-о-пліч і протистояли всім іншим.
Івана пригадала фотографію на роялі в Скляній віллі.
— Зовні вони не були схожі…
— Небо і земля. Юрґен був низенький, рудий, огрядний. У школі йому дали прізвисько «Tannenzapfen», тобто «Шишка». Інші кликали його «Lebkuchen», «Пряничок». Ну, ви зрозуміли… Лаура була його повною протилежністю. Висока, граційна, вишукана. У дванадцять років вона вже мала неймовірне волосся і виробила цю манеру тримати голову. Її краса розкрилася відразу, а от Юрґен розцвів лише в дорослому віці.
Івана попросила більше подробиць про Лауру — з жіночої цікавості.
— Уже зі старшої школи вона була зверхня, неприступна. Насправді ж вона ненавиділа інших за те, що вони не поважали її брата. Насміхатися з нього означало насміхатися з неї. Вона змушувала їх дорого за це заплатити, особливо хлопців — вони всі були біля її ніг.
— Вони добре навчалися?
— Юрґен зірок із неба не хапав, але дуже старався. Лаурі все давалося легше. Вони обоє були приречені добиватися ідеальних результатів. Юрґен — тому, що він був хлопчиком, законним спадкоємцем. Лаура — тому, що вона була дівчинкою, а отже, мусила доводити, що варта більшого.
— Вони займалися чимось, окрім школи?
Лоретта реготнула, мовляв, це очевидно.
— Кінний спорт, фехтування, музика… Лаура непогано грала на фортепіано, Юрґен намагався опанувати скрипку. Вони замикалися в музичному салоні й працювали годинами. Жахливе рипіння Юрґена змушувало їх реготати до сліз.
Івана здивувалася.
— Вони були дуже смішливі. Їхнє спільництво проявлялося в гумористичному погляді на цілий світ. Навіть коли їх карали, навіть коли вони стикалися з пихою батька чи байдужістю матері, вони сміялися. Урешті-решт, разом вони були щасливі.
Івану не полишала картинка дітлахів, які гордо тримають рушниці.
— А полювання?
— Полювання… — замріяно повторила Лоретта. — Ось до чого вони мали ідеальний, абсолютний, безсумнівний хист. Обоє однаково. Дай їм рушницю і випусти в ліс — і вони розберуться. Виняткові стрільці, ліс відчували зсередини. Щонеділі влаштовували в лісі при замку справжню бійню.
Івана спробувала уявити Пряничка і його молодшу, але на голову вищу сестру, спроможних, очевидно, забити будь-яку тварину за кількасот метрів. Вона трохи поспішно зробила висновок, що таким чином дітлахи зганяли свою злість, але Лоретта це передбачила:
— Усі говорили, що так вони позбавляються самотності, нещастя, але це неправда. Вони йшли на полювання з усмішкою на вустах, із легким серцем. Вони вбивали з дуже здоровим ставленням, без задніх думок. Зовсім не те, що їм прищепили внаслідок такого виховання…
— Якими видами полювання вони займалися?
— Усіма потроху.
— А піршем?
— Ні, піршем — ні. Надто юні, надто нетерплячі.
— У ті часи не ставалося ніякого нещасного випадку? Вони ніколи нікого не ранили?
— Точно ні. У Німеччині з правилами безпеки не жартують. Тим більше в Ґаєрсберґів. До того ж, як я вже сказала, брат і сестра були винятковими стрільцями. І це в дванадцять років.
Лоретта нарешті облишила своє приладдя для тертя. Очищена, вкрита струменями води, вона сиділа, розвалившись, на краю лавки, витягнувши прямі ноги поперед себе, ніби дві непотрібні жердини, і розслаблялася — її синющі очі втупилися в порожнечу, або радше в глибини спогадів.
— Вас послухати, — пішла на провокацію Івана, — то здається, ніби вони були не такі вже й нещасні.