— Напевно, я неправильно висловилась. Вони були дуже нещасні. Позбавлені всього, вони росли, ніби сироти.
— В емоційному плані — можливо, але матеріально…
— Ви не розумієте. Батько ростив їх у крайній бідності. Він платив за їхнє навчання, одяг, їжу — і все. Навіть підлітками вони не мали ніяких кишенькових грошей. Улітку мусили полоти бур’яни в парку, щоб заробити кілька пфенігів. Узимку розчищали сніг на терасах замку.
Івана й гадки не мала, що таке пфеніг. Напевно, стара валюта, що ходила до євро.
Лоретта заглибилася в тему кишенькових грошей:
— Пізніше на літніх канікулах їм доводилося працювати на підприємствах групи VG. Не в офісах, а на заводах. Тижнями псували собі зір над мікросхемами електронних компонентів, дихали сплавами олова й свинцю, що киплять на кінчику паяльника… Вони отримували мізерну платню, а батько торочив їм: «Ви — стажери. Ви не приносите гроші, це ми на вас їх витрачаємо».
Івані було важко жаліти маленьких Ґаєрсберґів. Так, вони виросли, позбавлені батьківської любові та будь-яких кишенькових грошей, але з золотим дном у кінці тунелю та гвинтівкою в руці.
— Ви щойно сказали, що Фердинанд жорстко поводився з Юрґеном, бо той був спадкоємцем, а з Лаурою — тому, що вона жінка. Але врешті-решт вони обоє успадкували імперію VG, хіба ні?
— Ні. Рішення Фердинанда було чітким: керувати групою мав лише Юрґен.
— Він був більш тямущим за сестру?
— Радше навпаки. Він був чоловіком, от і все. Але Юрґен не кинув сестричку. Насправді в нього не було вибору. Без неї він ніколи не зміг би керувати компанією. Кажу ж, вони були одним цілим. А вдвох вони були повноцінними господарями землі Баден. Ніхто і ніщо не могло їх зупинити.
Івана глянула на годинник, але на руці його не було. Її попросили зняти його, перш ніж заходити до купалень. Котра година? Івана почувалася як ніколи повною води й пари, ніби мокра губка.
Вона спробувала зібратися з думками й піти в іншому напрямку:
— А упродовж останніх років ви щось про них чули?
— Тут усі постійно чують щось про Ґаєрсберґів.
— І що, наприклад, про них казали?
Лоретта випросталася на лавці й пригладила волосся назад: її гладенький лоб давав прикурити всім ботоксам світу. Ні зморщечки, ні найменшої плямки: час відшліфував цей лоб, як вода — зруб криниці.
— Багато говорили про смаки малого Юрґена.
— Про його захоплення садо-мазо?
— Про це ходило багато чуток. Він не ховався, а ви знаєте, як люди люблять помічати зло в інших, щоб не бути самотніми грішниками…
Для Івани ця пристрасть була деревом, що приховує ліс. Якщо в Пряничка й були секрети, він старанно ховав їх за цим збоченням, занадто офіційним і тому цілком безпечним.
— Ходили й інші кумедні чутки… — повела далі Лоретта, ніби відчула, що має видати своїй співрозмовниці ще кілька цікавинок. — Казали, наприклад, що Юрґен і Лаура міняються коханцями…
Помітивши вираз обличчя Івани, Лоретта всміхнулася.
— Ви не знали? Юрґен був бісексуалом. Ще один факт, який не вписується в династію VG. Але йому все пробачали — завдяки щорічним підсумкам. Не музика пом’якшує серця, а гроші.
— Лаура також бісексуалка?
— Ні, не думаю.
— А ви самі вірите в ці історії про коханців?
— Юрґен і Лаура ділили все з самого дитинства. Чому б тепер їм не ділитися партнерами?
— Вони не хотіли заснувати сім’ю, полетіти з родинного гніздечка?
— Як на мене, вони досі жили моментом, а головне, у захваті від нового становища. У тому віці, коли інші юні дипломовані спеціалісти ксерять папірці, вони вже керували однією з найбільших компаній Баден-Вюртемберґу.
Лаура і Юрґен ділилися грошима, владою, сексом… Можливо, цього було недостатньо. Івана уявляла собі щось іще інтимніше, гарячіше, ризикованіше.
— Вони досі полювали разом?
— Ні. Час їхніх самотніх вилазок сплив. Вони мусили організовувати полювання з собаками у Франції, облави на власних землях і запрошувати цілу купу родичів. Як на мене, усе це їм було смертельно нудно.
Івана приберегла головне запитання на кінець:
— На вашу думку, хто міг убити Юрґена?
— А звідки мені знати? Я не знаю, чи були в Юрґена вороги, але група VG має загрозливих суперників. Ця смерть для них, мабуть, — справжня удача. До речі, з цього погляду це лише пів справи.
— Що ви маєте на увазі?
— Убивця, хай який у нього мотив, мусить тепер убити й Лауру. Якщо він прибрав Юрґена, то явно бажає позбутися і його сестри.
Івана подумала про чорного собаку, що зачаївся в траві. Чи справді пса нацькували на графиню? Чи справді вона мала прийняти смерть від зубів цієї жахливої тварини?
Провокація на прощання:
— А це не могла зробити сама Лаура?
Лоретта схопила віник із березових прутиків і почала несамовито хльоскати себе по плечах: що йде на користь іншим, те і їй не зашкодить.
— Мені здається, ви неправильно ставите запитання.
— Тобто?
— Навіть якби її не намагалися вбити, лише дивом вона переживе смерть брата.
21
— Прізвище, ім’я, адреса.
Ньєман був у препаскудному гуморі. Він мусив допитувати підозрюваного, який був йому абсолютно по цимбалах, в офісі Кляйнерта, якого ненавидів, — а Івана як крізь землю провалилась. Просто взяла й зникла. З його тачкою!
Із його славнозвісним «вольво» 240 брейк, що в народі кличуть «шведська цеглина». Він ніколи не наважився б назвати при комусь свою машину «колекційним автомобілем», але сприймав її саме так.
За Івану він не хвилювався ні секунди. По-перше, вона залишила йому записку. Бісову записку, ніби якась утікачка. Та й потім, Івана була дорослою дівчинкою і могла спокійно одна гуляти лісом, де живе великий злий вовк.
Але машина… Її правильні й водночас масивні форми, рифлена решітка радіатора, строгий і чіткий, ніби твердий намір, квадратний багажник. Це авто було таким надійним, що пережило весь кінець ХХ століття, і його досі можна було знайти на подвір’ї якоїсь ферми, де воно слугує скотовозом. Він мав модель вищого класу: 155 кінських сил, фурнітура з горіхового дерева та вишуканий шкіряний салон… І ось якась засранка, котра в житті водила тільки «рено твінґо» та електромобілі з прокату, сиділа за кермом його іграшки.
Ньєман струсив із себе ці похмурі думки й повернувся до теперішньої миті.
Томас Краусс представився, але флік не слухав. Єдина хороша новина: підозрюваний походив із Ельзасу, тому допит мали вести французькою. Якщо вже говорити ні про що, то принаймні добре, що не треба перекладати.
— Мене звати П’єр Ньєман, — відрекомендувався у свою чергу він. — Я майор французької поліції. А це мій німецький колега, Фабіан Кляйнерт, обер-комісар поліції з управління карного розшуку землі Баден-Вюртемберґ.
Кляйнерт поступився йому місцем шефа — чи ветерана — за столом, навпроти підозрюваного, а сам усівся праворуч, клацаючи по ноутбуку, ніби простий секретар. Між ними стояла маленька камера, що втупилася в самопроголошеного вбивцю своїм червоним оком.
— Ми тут для того, щоб офіційно запротоколювати твоє зізнання, — повів далі він.
Томас Краусс дивився на них похмурим поглядом, поклавши руки в наручниках на коліна.
Принаймні про нього можна було сказати, що його пика відповідає роду занять. Скуйовджений, неголений, худий — самі шкіра й кістки; його змучені риси обличчя нагадували проклятих поетів дев’ятнадцятого століття: типаж неприйнятого генія, який помер до сорока років від сифілісу чи зловживання абсентом.
З іншого боку, він був схожий на якусь тварину чи радше казкове створіння, такого собі фавна з жорсткою шерстю та кривими ногами. Сатир із давньогрецької міфології, який загубився посеред сучасної епохи, з двома вихорами волосся на голові, схожими на ріжки.
Ньєман завжди відчував змішані емоції у ставленні до фанатиків: він не боявся, а жалів їх. Вони були божевільними жертвами, у яких відібрало розум через ілюзії, через одержимість, що розривала їх на шмаття й засліплювала аж до смерті.