— Розповідаєш нам свою історійку, — мовив він, — ми її записуємо, ти ставиш підпис — і розходимось. Тобі не доведеться поставати перед судом у Кольмарі й двадцять років скніти за ґратами.
Легковажний тон Ньємана, здавалося, виводив підозрюваного з рівноваги. Йому, мабуть, хотілося пафосу, трагедії, побоїв. А тут до нього прийшло двоє чиновників, майже не зацікавлених у його зізнаннях.
— Це я зробив, — промурмотів він.
— Що? — перепитав Ньєман, нахиляючись над столом. — Я нічого не почув.
— Це я зробив. Я його вбив.
Флік кивнув головою, погоджуючись, тоді дав знак Кляйнерту. Свято починалося. Декорації були дуже прямолінійні: нейтральний, компактний, ідеально прибраний офіс, зроблений із немазких матеріалів.
— Як ти це зробив?
— Вистежив його в лісі.
— Почекай-но. О котрій годині це було?
Краусс витягнув шию, затиснуту у светр із комірцем на блискавці.
— Не знаю. Одинадцята.
— То було темно?
— Одинадцята, — повторив Краусс, ніби розмовляв із розумово відсталим.
— Він був пішки, верхи?
— Пішки, — промимрив Краусс.
— У що він був одягнутий?
Мовчання.
— У що він був одягнутий? — перепитав Ньєман. — У міський костюм? У ліврею для полювання? У камуфляж?
Підозрюваний підвів голову, і на очі йому впав промінь сонця, що пробивався крізь вікно. Хороший день для зізнань.
— У ліврею.
— Якого кольору?
— Червоного.
Краусс закусив губи — він відповів занадто швидко. Насправді піджаки костюмів, які всі вдягали на недільне полювання, були чорні.
— Отже, граф розгулював лісом у мисливському костюмі?
— Усе так.
— Він загубив коня, чи що?
Слова продзвеніли у всій своїй неправдоподібності.
— Не знаю я, — відповів Краусс упертим тоном. — Та й мені начхати. Може, він ходив на розвідку… Щоб легше було знайти здобич наступного дня…
Ньєман покивав головою, мовляв, таке пояснення можна прийняти.
— Ти за ним стежив?
— Ні.
— Тоді якого хріна ти сам робив у тому лісі посеред ночі?
— Я хотів перешкодити полюванню.
— Сам?
— Віра допомагає перевернути гори.
Ньєман дозволив собі зареготати — дружнім, майже розчуленим сміхом.
Раптом флік змінив вираз обличчя і запитав:
— Як ти його вбив?
— Перерізав йому горло, — відповів активіст із полегшенням — нарешті дійшло до самої суті, тобто деталей, про які писали в пресі.
— А тоді?
— Відрізав йому голову й випатрав нутрощі.
— У тебе була зброя?
Мить вагання, тоді:
— Ножі, мачете.
— Де ти їх узяв?
Краусс відкинувся назад і різко опинився в тіні, так що його очі заблищали.
— Воєнні трофеї.
Ньєман не відреагував на ці хвастощі.
— Кажеш, відрізав голову. Ти знав, як це робиться?
Краусс розтулив рота, але передумав. Ньєман помітив, що в кутиках губ у нього запеклася слина. Така собі гірка піна, яка пасувала до скривленого рота — гидливого і гидкого.
— Проїхали. Чому ти вбив його саме так?
— Ці мудаки роблять те саме з тваринами.
— Під час цькування — ні. Чому ти імітував пірш?
— Завжди слід поважати свого ворога.
— Відрізана голова й вийняті нутрощі — це так, по-твоєму, виглядає повага?
— Так кажуть піршери, хіба ні?
— Очко на твою користь, старий. Нутрощі Юрґена так і не знайшли. Де ти їх сховав?
— Кинув у річку.
Кляйнерт підвів погляд від комп’ютера. Справжні зізнання не вигадують…
— А шмотки — де ти їх дів?
— Спалив, — відказав Краусс, трохи повагавшись.
Він просувався наосліп — ніби розгадував моторошну вікторину, відповідаючи навмання.
Ньєман підвівся й вимкнув камеру. Тоді присів на куточок столу й, нахилившись до Краусса, заговорив довірливим тоном:
— Тепер перейдемо до найголовнішого — твого мотиву. Чому ти це зробив?
Краусс, ні в сих ні в тих, опустив голову і втупився в невидиму точку на підлозі. Ньєман відчув, що від нього пахне сумішшю вологої трави, прянощів, попелу й неочищеного бензину. Цей запах ніби вдарив його у спину: він нагадував йому дідуся, який постійно ходив лісом або лагодив старенький «пежо 404». Ньєман одразу відчув себе посеред густого лісу зі свого дитинства, і до цього враження домішувалося запаморочення, яке навіювали ліси Баден-Вюртемберґу.
— Коли я був малим, — заговорив Краусс, — то якось стежив за полюванням із собаками… пішки. Я трюхикав слідами цих покидьків з їхніми ріжками, хортами, кіньми… Парад убивць. Коли їм вдалося загнати оленя на берег ставка, тварина крутилася в усі боки, шаленіючи від страху, неспроможна обрати між загибеллю в крижаній воді та смертю від рук цих мудаків у лівреях…
Ньєман зітхнув, аби дати цьому лісовику зрозуміти, що йому нелегко буде переконати їх своїми зворушливими спогадами.
— Урешті-решт, — вів далі Краусс, — олень кинувся у воду. Мисливці загнали його човном до середини озера і кількадесят разів штрикнули кинджалами, поки тварина намагалася втримати голову над поверхнею. Я досі чую його крик, бачу його очі… Ніколи не бачив такої муки, такого жаху…
Його губи шаруділи, ніби зіжмаканий папір.
— Ти знав, що якщо тварина виживає після цькування, її все одно доводиться вбивати, бо через стрес вона божеволіє? — запитав він, втуплюючись в очі Ньєману.
Дивлячись на профіль Краусса, який чітко вимальовувався на тлі освітленого сонцем офісу, із його довгою шиєю, гострим кадиком, «рогатою» шевелюрою, Ньєман раптом подумав, що він схожий на одне з тих опудал — оленячих голів, розвішених на стінах їдальні у Скляній віллі.
Краусс входив до числа жертв Ґаєрсберґів. Він був просто черговим трофеєм. Убиваючи тварин, мисливці зачепили й людину.
Щоб не дати себе розчулити, флік кинув:
— Отже, ти вбив Юрґена фон Ґаєрсберґа, щоб помститися за оленя?
— Я помстився за природу, — прошепотів той.
І загорлав:
— Існування Ґаєрсберґів ображає Бога, цілий усесвіт!
Ньєману на руку бризнула слина, і він роздратовано витер її — флік украй гидливо ставився до будь-яких людських виділень.
— Навіщо обирати полювання з підкраданням для вбивства Юрґена? — повторив він. — Бо він сам цим займався?
Краусс розтягнув липкі від піни губи в короткій посмішці.
— Будь-яке полювання — це одне й те саме. Найсильніший атакує найслабшого. Смерть невинних слугує мерзотникам нагородою.
— Пірш — це той вид полювання, під час якого тварина має найбільше можливостей захищатися.
— Ти віриш у ці дурниці?
— А Юрґен міг захищатися?
Краусс, схоже, здивувався цьому запитанню, ніби раптом згадав про відповідальність, яку намагався на себе взяти.
— Я напав на нього по-тихому, як усі мисливці.
— Отже, ти дуже сильний. Юрґен був не з тих, хто дає заскочити себе зненацька.
— Знаєш, що таке пищик?
— Розкажи нам.
— Це маленька дудочка, яка імітує крик самиці. Пищик використовують у сезон парування. Олень прибігає, розраховуючи знайти самицю, а натрапляє прямо на дуло рушниці якогось психа.
Скількох порушників Ньєман схопив тієї миті, коли вони мчали до своїх жінок? Пищика він не мав, однак справді був мисливцем і вмів грати на слабкостях своєї здобичі.
— А найбільше, — вів далі Краусс, одержимий цією темою, — я люблю пищик, який імітує поклик оленяти. Самиця біжить рятувати маля і ловить кулю прямо в груди. Якщо трохи пощастить, із самцем це теж спрацює. Ось що можна зробити за допомогою звичайного свистка…
Ньєман підвівся і пройшов кілька кроків. Ці палкі промови проти мисливства ні до чого не вели.
Зненацька Краусс і собі звівся на ноги й випнув груди. Він був мучеником, святим Себастьяном в очікуванні стріл.