— До речі, з людьми вони поводяться так само, як і з тваринами. Світ загнеться від руки таких покидьків!
— Що ти верзеш?
Активіст одразу ж сів і знову згорбився на стільці.
— Нічого.
— Ти хочеш сказати, що Ґаєрсберґи і людей вбивали?
Краусс покрутив своєю рогатою головою.
— Не в прямому сенсі. Вони керують своїми компаніями так, ніби полюють. Перемагає найкращий, а отже, найслабший загинається…
Ньєман був розчарований. Йому здавалося, що в розмові промайнула тінь, чи радше сяйнув промінець якоїсь підказки. Але йшлося про банальне базікання «зеленого» лівака, який усюди бачить монстрів, бо любить природу і ненавидить людей.
— Добре, чуваче. Тебе супроводять до твоїх апартаментів.
— Але ж я ще нічого не підписував! І що з моїм зізнанням? З обвинуваченням?
Ньєман по-дружному поплескав його по плечу.
— Ми нікуди не поспішаємо, дорогенький.
22
— Краусс справді водив нас за носа, — пробуркотів Кляйнерт.
Вони йшли коридором на другому поверсі — лінолеум на підлозі, блискуча фарба на стінах, усе ніби зроблене з пластику: дизайн німецьких адміністративних будівель не поступався французькому.
— Починаємо з нуля? — запитав німець біля сходів.
— Не з нуля, з трьох, — відповів Ньєман. — Ви, я, Івана. Я ціную, що ви дозволили мені допитати цього психа.
— До речі, щодо цього, — всміхнувся Кляйнерт. — Ваша колега ще не повернулася?
Ньєман зайшов на сходи, не відповівши. У холі він помітив автомат із кавою. Уранці, розлютившись, він навіть не глянув на сніданок, який йому приготували на Скляній віллі.
— Ви погоджуєтеся, що просто зараз Краусса випускати не можна?
Ньєман спробував розшифрувати німецькі написи на автоматі.
— Абсолютно, про це й мови немає. Врешті-решт, він, можливо, щось бачив. Мабуть, тієї ночі вештався лісом… Треба буде ще його обробити. Ви тримаєте в курсі жандармів із Кольмара?
Він ніяк не міг зрозуміти, на яку кнопку тиснути, але не хотів ні про що запитувати у фліка з борідкою. Чистісіньке французьке чванство.
— Хіба не ви цим займаєтесь?
— Я волію, щоб це були ви, — відповів Ньєман, зосереджено дивлячись на автомат.
— Чого ви хочете випити? — запитав Кляйнерт, зітхаючи.
— Га? Еее… кави.
Обер-комісар вийняв із кишені монетку й розібрався з автоматом.
— Не розумію ваших стосунків із французькими жандармами, — мовив він, тимчасом як чорна рідина нарешті зволила потекти в паперовий стаканчик.
— Їм здається, ніби ми поцупили в них справу.
Кляйнерт вийняв стаканчик і простягнув його своєму французькому колезі.
— Почекайте на мене тут. Я маю роздати вказівки своїм людям.
Ньєман кивнув і сьорбнув кави: не так гидко, як він передбачав. Центральний відділок Фрайбурґа-в-Брайсґау був середніх розмірів, у ньому метушилося понад п’ять десятків синіх уніформ, але були також оливково-зелені з сірими штанами. Ньєман не розумів, хто є хто: Бундесполіцай, Ландесполіцай…
На третьому ковтку кави в холі зі стінами кольору металобрухту з’явилася Івана. Йому довелося зробити над собою нелюдське зусилля, щоб не заволати через усе приміщення, але щойно йому вдалося це диво, він застиг у холодному гніві незворушного начальника.
— Де ти була?
— Я ж написала: поїхала допитати гувернантку Юрґена й Лаури.
— На моїй тачці?
— Із нею все гаразд, не турбуйтесь. Я намагалася не замацати її своїми жіночими ручечками.
Ньєман напустив на обличчя непроникний вираз, щоб приховати полегшення. Він соромився своєї закоханості у відро з гайками.
Запанувала мовчанка, і флік краєм ока спостерігав, як його напарниця замовляє собі трав’яний чай. Вона геть зіщулилась, почуваючись винною, або принаймні вдаючи почуття провини.
Флікиня звела очі догори, вказуючи на другий поверх.
— Що там Краусс?
— Повна фігня. А як нянька?
Івана розповіла йому цікаву історію. Про двох дітлахів, які виросли в неоднозначних умовах: водночас позбавлені уваги й причавлені залізним кулаком. Байдужість батьків, холодність виховательки, строгість навчання…
Ще одна історія багатих покидьків: Івана цього не казала, але думала дуже гучно. Ньєман знав її як свої п’ять пальців. Хоча сама вона, хорватка-сирота з освітою а-ля «соцстрах», мала гівняне дитинство, Івана вперто бачила зло тільки в середовищі товстосумів і приписувала купу хороших якостей бідноті.
Ньєман, старший, спокійніший, знав, що такі переконання хибні, але і вважати навпаки теж неправильно. Просто сили розподілені рівномірно. Добро і зло були поширені по обидва боки розділової смуги гаманця.
На думку Ньємана, найважливіше — що гувернантка не сумнівалася: вбивця збирався взятися і за графиню теж. Клан Ґаєрсберґів нагадував гідру, якій треба відтяти всі голови. Але в ім’я чого? З якою метою?
— Стосовно нещасливих випадків на полюванні є прогрес?
— Треба сьогодні зустрітися з асоціаціями. У мережі — нуль. А Лоретта Кауфман запевнила мене, що в лісах Ґаєрсберґів таких проблем бути не могло. За її словами, під час подібних заходів не оминають увагою жодну дрібницю.
— Івано!
До них веселим кроком підходив Кляйнерт. Відучора німець, схоже, серйозно осмілів поруч із маленькою француженкою.
— Вам вдалося трохи поспати? — запитав він із усмішкою на губах.
Івана кивнула, червоніючи. Її досі бентежили найменші прояви уваги, але очі лукаво виблискували за хмаркою пари від чаю.
— Що скажете про наш аюрведичний чай? У нього є свої плюси…
— Ми не закінчили, гаразд? — грубо втрутився Ньєман. — Ми тут світські бесіди ведемо чи працюємо?
Кляйнерт виструнчився, ніби солдат за наказом.
— Я пошукаю кабінет для наради, — сказав він твердим тоном.
Цієї миті у Ньємана в кишені завібрував мобільний: Філіпп Шюллер, «науковець/сімейний лікар/професійний собачник».
— Телефоную вам щодо вчорашнього собаки.
В голові у фліка буквально вибухнула картинка чорного монстра.
— Вам його привезли? — запитав він таким хрипким голосом, ніби йому в горло засипали тирси.
— Ви маєте негайно приїхати.
23
Тепер він бачив його, чорнющого, занадто чітко, занадто близько, на столі з неіржавної сталі, ніби зґвалтованого жадібним світлом хірургічних ламп. Потворний писок, розширений на кінці, як в акули-молота. Фіолетово-чорні губи, задерті над іклами, якими ця тварюка легко могла б перегризти людині горло, просто, мов цуцик, що ловить м’ячик…
Тулуб у пса був не менш ефектний. Жорстка чорна шерсть, ще більше затвердла від згорнутої крові, напружені навіть після смерті м’язи. Такий собі гігантський, затиснутий у шкіряну рукавичку кулак, що будь-якої миті може розбити вам лице.
Схоже, генетичний код чудовиська відточувався впродовж тисячоліть жорстоких битв. Усе, що залишилося, вижило завдяки злості й руйнівній силі. Не слабка, а переможна ланка. Істота, народжена чистою тваринною люттю й найтемнішими людськими кошмарами.
Такий пес був створений не для того, щоб розглядати його ось так зблизька, так пильно. Він був створений для темряви, руху, нападу. На цьому столі для розтинів він здавався вивіданим секретом, безсоромним блюзнірством.
Шюллер оглянув тварину з усіх боків, але розтину не робив. Урешті-решт, відомо було, від чого померло це чудовисько.
— Це реткен, — почав він. — Сумнівів бути не може.
Ньєман кинув погляд на Кляйнерта. Йому, схоже, це теж ні про що не говорило.
— Довго думати не довелося, — вів далі лікар. Він був трохи задиханий, ніби від такого відкриття йому сперло подих. — Реткени в Європі зникли, але в минулому вони були дуже відомі.
— Як вони зникли?
— Цю породу винищили наприкінці війни.
Івана витягнула блокнот — студенточка при лікарі-наставнику.
— Що ви маєте на увазі?
Шюллер роззирнувся по лабораторії: сто квадратних метрів, укритих білими кахлями, столи з пальниками Бунзена й центрифугами…