Це на гравії різко загальмувала якась машина. Грюкнули двері, загупали кроки.
За секунду на терасу вибігла Лаура фон Ґаєрсберґ.
29
— Якого хріна ви тут робите?
Щоки в неї розчервонілися від злості, через що вона нагадувала героїню казки — великі чорні очі, граційна шия, водоспад темних кучерів, — але радше королеву з «Білосніжки» чи Малефісенту, аніж Попелюшку.
Ньєман рефлекторно підвівся.
— Допитую місцевих жителів.
Пухова жилетка, лижні штани, чорні чоботи: Лаура ніби щойно злізла з коня. Вона стала навпроти фліка.
— За яким правом ви допитуєте мого дядька?
Знову зашурхотів гравій. Сади пронизало світло фар. Лаура перебувала під захистом німецьких фліків.
Відповів їй старий дядечко:
— Ми просто розмовляємо, дорогенька.
Ця репліка, здавалося, розгнівала її ще більше.
— Та що ви, врешті-решт, шукаєте? — запитала вона, стиснувши зуби. — Від самого приїзду ви копаєтеся в лайні…
Ньєман не розумів цього пориву злості. Франц під’їхав до племінниці з кумедним бджолиним дзижчанням — бжжж-бжжж…
— Не нервуйся, янголе мій…
Лаура обійшла візок і взяла з металевого стільця плед.
— Повертайся в дім, — сказала вона вже м’якше, накриваючи йому плечі. — Ти змерзнеш.
Вона поцілувала його в лоб і махнула рукою сиділці, яка негайно опинилася біля них.
Франц дав відвезти себе до скляних дверей.
— Радий був із вами познайомитися, майоре.
— Навзаєм, — сказав Ньєман, коротко вклонившись.
Більше він старого дядька не побачив. Лаура знову стала перед ним, затуляючи йому поле зору. Її вологі чорні очі палали ненавистю до фліка високого рівня — але хто їх любить?
Менш ніж за добу Ньєман побачив трьох різних Лаур. Ту, що носила траур на гламурний манір, ту, яка скрадалася парком, мов привид, а тепер — іще й фурію, яка не терпіла, коли хтось наближається до її сім’ї.
— Ви мені поясните? — не вгавала вона, схрестивши руки на грудях. — Ще вчора у вас був підозрюваний!
— Ви мали рацію, — відповів він примирливим тоном. — Краусс не має жодного стосунку до смерті вашого брата.
— У вас є якась нова інформація?
— Ми гадаємо, це помста. Вашій сім’ї бажають зла через якийсь випадок у минулому, можливо, пов’язаний із полюванням…
— І щоб його знайти, ви допитуєте Франца? Який усе життя був прикутий до візка?
Ньєману довелося зробити над собою зусилля, аби не покласти долоні на її розпашілі щоки.
— Власне, — сказав Ньєман, до якого поверталася звична незворушність, — Франц розповів мені про його «нещасливий випадок» на полюванні…
— Я тоді ще не народилася.
— Це нічого не змінює: така подія становить ніфіговий мотив для вашого дядька.
— Не розумію.
— Франц міг би захотіти помститися своєму братові… через Юрґена.
Її губи скривилися в косій гримасі, вона також робила над собою зусилля — щоб із розмаху не вліпити фліку ляпаса.
— Ідіть зі мною, — зрештою наказала вона.
У мармуровому холі Лаура пішла сходами, хапаючись за кам’яні поруччя. За кілька стрибків вона опинилася на другому поверсі. Ньєман, задиханий, не відставав.
Вона повернулася й поглядом наказала йому зупинитись. Флік уже все зрозумів. Графиня хотіла представити йому свою родину: на стіні вздовж сходів висів ряд великих картин, подібних до придворних портретів а-ля Ґейнсборо[34].
— Дітріх фон Ґаєрсберґ, — оголосила вона голосом циркового конферансьє. — Правив усім півднем Баден-Вюртемберґу на початку двадцятого століття. Мав звичку стирати з лиця землі цілі села, щоби збільшити площу «свого» лісу, тобто своїх мисливських угідь.
Щоб зробити їй приємне, Ньєман подивився на цього чоловіка з суворим обличчям. Невблаганний вираз, тонкі довгі вусики й краватка-аскот. У модному піджаку в стилі Прекрасної епохи і з годинником на ланцюжку в кишені жилета він ідеально уособлював Пруссію такою, якою її в ті часи ненавиділи французи.
— Люди Дітріха мали звичай підпалювати будинки, щоб переконати фермерів переселитися. У нашій сім’ї тварин завжди любили більше за людей. Чи радше любили їх убивати…
Лаура спустилася на кілька сходинок, Ньєман позадкував, щоб стати на рівні наступної картини.
— Великий Клаус, — повела далі жінка іронічним тоном. — Дуже близький до нацистів. Активно посприяв розвитку автотранспорту Вермахту.
У червонувато-коричневій рамці стояв кремезний хлопець у фланелевому піджаку з широкими плечиками. Квадратна пика, напомаджене волосся, ріденькі вусики: цей предок нагадував зірок ранньої епохи кіно зі звуком, але можна було здогадатися, що коли він розтуляв рота, то лише для того, щоб віддати наказ голосом німецької вівчарки.
— Завжди ходили чутки, що він влаштовував групові полювання з євреями в ролі здобичі… Мило, так?
Ідеальний момент, щоб згадати Чорних мисливців. «Великий Клаус», мабуть, і був тим Ґаєрсберґом, котрий після війни простягнув руку допомоги Оскару Дірлеванґеру. Але всьому свій час. Ньєман вирішив дати графині продовжити свою маленьку екскурсію.
— Вольфґанґ, мій дідусь. Завжди усміхався, завжди міг тебе зрозуміти, але не вагаючись наказував стріляти справжніми кулями по страйкарях наших компаній… Ідеальний західнонімецький промисловець п’ятдесятих років.
Проділ шнурочком, окуляри в черепаховій оправі й чарівна усмішка: суміш доброзичливої уваги й непідкупної байдужості. У цьому чоловікові також вгадувалася майже не прихована мегаломанія, божевільні амбіції, що струменіли в ньому з усією природністю.
Лаура перестрибнула кілька сходинок і приземлилася на підлогу холу, там, де, очевидно, величався останній портрет. Чоловік сорока з гаком років із замкненим виглядом, короткою стрижкою, в окулярах, але і з ледь помітною ноткою якоїсь м’якості й неуважності, яка не в’язалася з безперечно високою посадою цього пана.
— Мій дорогий татко. Він чимало попрацював над об’єднанням Німеччини, але до цього позбавлявся докучливих партнерів, здаючи їх як шпигунів НДР.
Лаура знову схрестила руки, помітно задоволена своєю кунсткамерою. Здавалося, ніби цей виступ заспокоїв її.
— Чудова у вас тут галерея, — підсумував Ньєман їй на догоду. — Що ви намагаєтеся мені довести?
— Хочу показати вам, що мотивів для помсти — достобіса. Половина Баден-Вюртемберґу нас ненавидить, друга половина — боїться. Ніхто не плакатиме над нашими могилами. Шукайте деінде, Ньємане, а не серед родини. Не допитуйте більше мого дядька!
Настав час перейти в напад:
— Назва «Чорні мисливці» вам про щось говорить?
Справлене ним враження перевищило всі очікування. Лаура розгубилася. Тепер її обличчя було не червоне і не рожеве, а біле, аж синювате. Не сказавши ні слова, вона пройшла повз нього, клацаючи підборами по підлозі холу, і вийшла крізь перше-ліпше вікно-двері.
Ньєман злякався, що вона зараз сяде в машину і миттю зникне, але знайшов її на ґанку — вона саме підпалювала цигарку тремтливою рукою.
— То що з Чорними мисливцями? — запитав він байдужим тоном.
Вона обернулася й виплюнула дим йому в лице.
— Казочки. Нас уже сімдесят років задовбують цими чутками. Нібито мій прадід сховав цих паскуд і влаштував їх на роботу на своїх заводах. Кращих підозрюваних не знайшли?
Ще один клуб диму в обличчя.
— Пес, що напав на вас уночі, належить до породи реткен, яку полюбляли Чорні мисливці.
— Він на мене не нападав.
— Бо я встиг вас урятувати.
— У Європі вже сімдесят років немає реткенів.
— Але один усе-таки був учора у вашому парку. Із витавруваним на шкірі гербом тієї жахливої бригади.
Лаура вирішила відійти покурити за кілька кроків звідти. Ньєман подумав, що вона була б чудовою моделлю для портрета, який повісили б, певна річ, у мармуровому холі, поруч із зображенням «татка».
34
Томас Ґейнсборо (1727—1788) — англійський художник, один із найвидатніших портретистів XVIII століття.