Вона придушила зойк і рефлекторно пошукала ствол. Де ж вона його поклала?
Поки Івана нишпорила поміж планшетом, ліжком і шафою, очі звикли до темряви і вона помітила високий силует, що виділявся на тлі стіни перед нею, поруч із дверима.
— Це шукаєш?
У руці чоловіка лежав пістолет — Івана впізнала свій «Зіґ Зауер». Непроханий гість кинув їй його, і дівчині вдалося впіймати пушку в останній момент.
— Бляха, оце ви мене налякали.
Ньєман не ворушився.
— Вони там, надворі, — просто сказав він.
33
Під дощем бруківка виблискувала, ніби крокодиляча шкіра. Усюди було безлюдно, але приглядівшись крізь шибку трохи краще, Івана помітила в кутку кожної прилеглої вулиці людей — деякі були на мотоциклах, інші тримали біля себе собаку, такого, якого Івана ніколи не очікувала побачити наживо.
Чорні мисливці з плоті й крові, що переродилися в моторошних байкерів. Одні були в широких плащах, по яких струменів дощ, другі — у шкірянках з високим коміром, треті — у якихось хутряних парках. Розгледіти обличчя було неможливо. Ті, що на колесах, мали чорні каски й старомодні мотоциклетні окуляри. Інші ховалися за полотняними масками з захисним виступом для носа а-ля «Помста Залізної Маски».
Перед цим Івана дивилася відео зі старих плівок, що здригалися в темпі 24 кадри на секунду. Тепер злива давала такий самий ефект, перетворюючи вигляд із вікна на нерівномірне, тремтливе зображення, архівні записи, що втілилися в реальність.
— Що будемо робити? — прошепотіла Івана.
— Зрозуміло що. Ідемо надвір.
— Треба попередити Кляйнерта.
Ньєман відчинив двері.
— Ти починаєш задовбувати мене своїм Кляйнертом!
Тримаючи пістолет у руці, Івана пішла за Ньєманом. Коли вони вийшли з будівлі, то вперлися в стіну дощу — лило так, що ледве не доводилося протискуватися поміж струменями боком.
Ньєман кинувся в напрямку перехрестя, де стояли Чорні мисливці, але навколо нічого не було видно. Поки Івана наважилася побігти за ним, флік уже зупинився.
Тут Ньємана з розгону збив із ніг пес, подібний до чорного полум’я, і, переступивши через фліка, одразу ж побіг далі під прозорою сіткою дощу.
Івана поквапилася до нього.
— Усе гаразд? — запитала вона, засунувши ствол у кобуру й намагаючись підняти колегу.
Нереально. Ньєман важив цілу тонну. Ще важчим його робило чорне пальто, що намокло в калюжі. Злива не відступала, вона нападала на них, пронизувала їх.
— Усе добре, — пробурмотів він, — бляха, я…
Нахилившись над ним, Івана розчула ще дещо — шепіт, що проривався в нього крізь зуби. Він не припиняв мурмотіти одне-єдине слово, навіть не усвідомлюючи цього: «Реґлісс… Реґлісс…» Принаймні так вона почула.
Коли Ньєманові нарешті вдалося стати на одне коліно, Івана випросталась і роззирнулася вулицею: от-от повернеться пес, от-от з’являться байкери… Це наштовхнуло її на думку про Ньєманів «Ґлок», який випав у нього з рук і відлетів за кілька метрів.
Івана скочила в той бік, але в шурхоті дощу почувся гуркіт двигуна і з’явилися байкери, здіймаючи таку собі загрозливу бурю, ревіння, яке, здавалося, закручувалося вихором, отруюючи насичене вологою повітря.
Стоячи обома ногами в калюжі, Івана підняла руку, щоб прицілитися в одного з мотоциклістів, але її відволік крик. Вона обернулася й побачила, що Ньєман скорчився, обхопивши руками голову, і схлипує в комір.
Собака повернувся: він повільно кружляв довкола фліка, як хижак, що насолоджується поразкою жертви. Попри погану видимість, Івані здалося, що вона помітила зблиск очей псини, дві гарячкові кульки, що світилися, ніби осередки запалення. Його кремезний тулуб виблискував у струменях дощу, під плавною й масною шерстю виднілася неймовірна система м’язів, призначена виключно для бою.
Івана знову повернулася, щоби прицілитися в байкерів, але один із них, газонувши, ударив її в підборіддя, через що вона знову опинилася на землі. Поки вона встала, її вже оточувало четверо мотоциклістів, поштрихованих мільярдами крапель, що падали по косій. Усі мотоцикли були дуже темні, без жодних розпізнавальних знаків, а їхні двигуни гарчали басом.
Мружачись від дощу, що заливав їй лице, Івана спробувала роздивитися своїх мучителів, але бачила тільки хустки, які затуляли їм по пів обличчя, й окуляри, як у пілотів чи машиністів. На хустках було намальовано оголені щелепи, ніби їм відірвали нижню частину лиця. Підходили й інші, піші, в капюшонах, тримаючи на повідцях своїх жахливих собак.
Івана не вірила своїм очам: на казковій вуличці з кованими залізними вивісками та горщиками з геранню на вікнах розгорталася сцена в стилі «Шаленого Макса». Ані сліду перехожих, ні натяку на поліцейську машину — дощ укривав усе, а тепер і всіх, пронизуючи аж до кісток.
Вона теж загубила пістолет, і ця проста деталь доконала її. Вона впала на бруківку, очікуючи, що її переїдуть мотоциклами чи пристрелять у голову.
Однак у нападників, здавалося, була більш розвинена уява. Один із пішаків підійшов і взяв її за волосся. Івана заволала й спробувала опиратися, але чоловік відтягнув її до найближчого байка. Вона відчувала сморід вихлопу, липкий запах розігрітого мастила, розпеченого бензину…
Вигнувшись, помітила пару очей, обрамлених ромбічними дірками в масці — вона знала, що це видіння переслідуватиме її до самої смерті. Ніби давній витіснений кошмар раптом просочувався в реальність із піною смерті на губах.
Нападник схопив її праву руку й потягнув до мотоцикла. Івана знову спробувала дати відсіч, але сили були нерівні. Коли вона зрозуміла, що відбувається, то заплющила очі й щодуху заволала, надриваючи голосові зв’язки до хрипу.
Солдат защемив її руку між педаллю гальма та ножним стартером мотоцикла. Івана готувалася відчути, як її кістки трощить ланцюг чи ще якийсь невідомий їй механізм, але покидьок зупинився.
Водій своєю чергою заглушив двигун, інші миттю повторили за ним. Запанувала тиша, хоч і відносна, адже її безперервно свердлили трелі дощу.
Івана вже й не знала, що думати і чи взагалі вона ще здатна думати. Виряченими очима вона спостерігала, як чоловік ставить ногу в чоботі на педаль. Вона всім тілом відчувала натугу в стиснутій пружині стартера.
Щойно ця паскуда натисне на важіль, їй відріже пальці. Залишалося тільки чекати…
Івана десь читала, що характерною ознакою людського розуму є уява, тобто здатність думати про майбутнє. Так от, цієї конкретної миті, попри переляк і весь жах ситуації, вона вже уявляла собі, яким буде її життя без пальців правої руки.
Вона також думала, хоч це втішало слабко, що таке покарання краще за повішання на ліхтарі чи гранату з вирваною чекою у вагіні…
Їй здалося, що водій уже заносить ногу, але насправді він просто нахилився до неї. Одним рухом він опустив хустку і сказав німецькою, старанно вимовляючи кожен склад, аби вона зрозуміла:
— Ви вбили Принца, але я можу вам пробачити. Варто лише поїхати звідси.
У голові панував хаос, й Івана спершу подумала, що він говорить про Юрґена фон Ґаєрсберґа, але це було безглуздо. Ні, він мав на увазі реткена, якого застрелив Ньєман.
Вона хотіла щось відповісти, але чоловік, зиркаючи на неї з-за своїх окулярів льотчика, приклав до губ вказівний палець: мовчати.
— Їдьте. У вас іще є час.
Він знаком наказав іншому підійти до Івани й вивільнити її руку з-під механізму байка. Лише тоді запустив двигун, здіймаючи симфонію гуркоту, й інші одразу вчинили те саме.
Івана не зрушила з місця, схопившись лівою долонею за праву руку, трусячись, ніби відбійний молоток, і споглядаючи вулицю, досі почеркану дощем, який було видно в світляних трикутниках ліхтарів.
Невідомо, скільки часу минуло ось так.
Нарешті вона обернулася й побачила Ньємана, який намагався встати — марно. Він борсався в калюжі, ніби чайка в розлитому мазуті.
Лише тоді до Івани повернувся здоровий глузд, і вона покопирсалася в кишені, шукаючи телефон, — у першу чергу, щоб подзвонити Кляйнерту.