На екрані висвітилося, що німецький флік якраз щойно залишив їй повідомлення.
Вона негайно прослухала його і зрозуміла, що ніч тільки починається.
ІІ
Підкрадання
34
Тіло лежало в зеленуватій канаві.
В укритій килимами моху й лишайника рослинній рані завглибшки два метри, що бігла піщаною галявиною. Довкола стояли чорні сосни, охороняючи місцину як від людей, так і від негоди.
Знову-таки, труп був голий.
Знову-таки, оскоплений і обезголовлений.
Голову сердешного Макса, з відстовбурченими вухами й навощеним волоссям, знайшли за кілька метрів від тіла з дубовою гілочкою в зубах. Що з нутрощами? Їх якраз шукали, вони, очевидно, були закопані десь неподалік.
Світильники німецьких криміналістів, повітряні кулі з білого паперу, що нагадували азійські шовкові ліхтарики, плинули над землею, безжально викриваючи кожну деталь.
Дорогою — це було за сорок хвилин від Фрайбурґа-ім-Брайсґау, посеред одного з лісів Ґаєрсберґів — Ньєман устиг оговтатися від пережитого потрясіння.
Поки що він не хотів думати про Чорних мисливців або принаймні про їх імітаторів із 2018-го, що носили їхні лахи та розводили їхніх жахливих собак. Він і так ледве встиг перетравити панічний страх, пережитий під час нападу реткена, і насолодитися сухими шмотками, які натягнув перед тим, як їхати на нове місце злочину.
Чого добивався вбивця? Хотів винищити клан Ґаєрсберґів? Мстився за щось, у чому була винувата вся родина? Чи мав зовсім іншу мету?
До них підійшов Кляйнерт, не рум’яніший за труп.
— До його стоп начіплявся мох і листя. Це означає, що Макс довго йшов босоніж, перш ніж упасти в канаву.
— З Юрґеном було так само?
— Точно так само.
— А чому ніхто мені цього не сказав? — похмуро проревів Ньєман.
Кляйнерт, схоже, здивувався, але з його обличчя не зійшов урівноважений, безпристрасний вираз, чи то як у вчителя молодших класів, чи то як у мушкетера.
— Та всі вам казали! Тобто це було в досьє французьких жандармів, та й ми кілька разів зазначали це в рапортах.
Ньєман пробуркотів щось нерозбірливе, навіть для нього самого.
— На торсі також є подряпини, — вів далі комісар. — Отже, він продирався крізь сосни та інші дерева в цьому лісі. Усе свідчить про те, що за ним гналися.
Ньєман повернувся думками до Чорних мисливців. Чи це вони влаштували облаву на кузена? Того самого, що казав: «Можу також повідомити вам їхній тариф», — про шльондр, яких вони викликали напередодні полювання з собаками. Царство йому небесне…
— Є якісь сліди, відбитки?
— Нічого. Як і того разу.
Клоуни в плащах і масках на здорових моциках — на вихід. Навіть пішки ці хлопці не змогли б не залишити жодного сліду.
— Це незбагненно, — підтвердив його думки Кляйнерт, — особливо на такій ділянці.
Галявина й справді була вкрита червонуватим піском, з якого виринали корені, пні, каміння. Нею неможливо було пройти, не загрузаючи. Можливо, убивця дбайливо замів за собою?
— Сліди Макса все-таки лишилися, хіба ні?
— І їх теж нема. У цьому й заковика.
Ньєману спав на думку образ японського садівника, який терпляче прочісує граблями клумби з гравію, але він відкинув його: нічого спільного з дикунством нового вбивства.
— Тачку його знайшли?
— За три кілометри звідси, поруч зі стежкою.
— Отже, йому призначили зустріч.
— Можливо, але телефон уже перевірили. Жодного підозрілого дзвінка.
— Із ким він розмовляв востаннє?
— Із братом, о вісімнадцятій дванадцять. Його вже допитали. Якась історія з дівчиною. Схоже, вони обмінювалися… партнерками.
Ньєман пригадав Юрґена й Лауру, які робили те саме. Він відкинув цю думку: мотив убивства ніяк не пов’язаний із сексом.
Він вдихнув затхлого повітря, яке, застоюючись, смерділо смертю і гниттям. Тут розкладалися не лише безживні рештки Макса, а й усе навколо. На галявині тхнуло, як на грибній фермі.
— Його вбили в канаві, — мовив Кляйнерт.
— Звідки ви це знаєте?
— Завдяки крові: уся канава нею просочена. Експерти-криміналісти знайшли також чимало органічних решток. Різня відбувалася на дні ями.
Ньєман опустив очі: колір піску раптом набув особливого значення. Немовби ціла галявина була напоєна кривавими соками. Очевидно, убивця і в Макса дістав геніталії через анальний отвір…
— Сліди боротьби є?
— Переконливих доказів іще нема. Треба почекати на розтин. У Макса, мабуть, не залишилося сил опиратися…
Ньєман озирнувся на комісара через плече.
— Звідки ви знаєте?
Кляйнерт не потурбувався тим, щоб відповісти. Хоча слідів і не знайшли, картина була цілком зрозуміла: кузена переслідували, уже голого, а тоді загнали на цю галявину.
Ньєман узявся уявляти події в контексті полювання. Незважаючи на дубову гілочку й випатрані нутрощі, усе це радше було схоже на цькування здобичі собаками, коли тварину, виснажену, ошалілу від паніки, добивають ударами кинджала.
Це нагадало йому про дещо інше:
— Макс займався піршем?
— Гадки не маю. Треба перевірити.
— А полюванням із собаками?
— Він брав участь в останньому полюванні Ґаєрсберґів.
— Де проводитимуть розтин?
— У Штутґарті.
— Далеченько.
— Ви не розумієте. Сьогодні вночі на території Німеччини стався особливо тяжкий злочин. Перші висновки робить регіональна поліція, але справу забирає німецький карний розшук.
— Коли вони прибудуть?
— Завтра під вечір.
Вони зрозуміли один одного з першого ж погляду: у них було близько двадцяти годин, щоб зарекомендувати себе. Довести начальству, що з ними теж варто рахуватися.
— Хто знайшов тіло?
— Сторож-лісник на ім’я Гольґер Шмідт.
— Він працює на місцеву владу?
— Ні. На Ґаєрсберґів. Цей ліс належить їм.
— Що за один?
— Інженер зі служби управління водними та лісовими угіддями, пенсіонер. Він контролює популяції оленів і кабанів. Оцінює їхній стан здоров’я, харчування, розмноження. Усе під контролем. У цих лісах мало перепис населення не ведуть.
— Хто йому платить?
— Здається, він волонтер.
— Він працює на одну з асоціацій старого Франца?
— Можливо. А це має значення?
— Перевірте.
— Що у вас на думці?
— Нічого. Але цей тип не мав знайти труп.
— І що?
Ньєман нетерпляче махнув рукою. Німець намагався спростувати його припущення, а вони й так ні до чого не вели.
Вони одночасно повернули голови: до них підійшла Івана.
— Де ти ділась? — гаркнув Ньєман.
— Я розмовляла з криміналістами.
Ньєман, роздратований, почув: «Я ж говорю німецькою». Наступної миті він пригадав її на колінах перед мотоциклом, із пальцями, затиснутими в стартері. Цей спогад уразив його в саме серце. Він мав би врятувати її, поквапитись їй на допомогу… Але його тримав у покорі звичайний пес.
Раптом з-за дерев пролунав пронизливий крик. Неможливо було зрозуміти, звідки саме він долинув. Вони водномить рушили до узлісся. За першим рядом дерев була ще одна просіка, де криміналісти розклали своє обладнання і де фліки в уніформі розгортали сигнальну стрічку. Там і відбувалася сутичка.
Якийсь флік у синій парці посковзнувся й упав на п’яту точку, другий обхопив за талію якогось цивільного, щоби стримати його, ще один намагався їх розчепити… Нарешті у спалаху білого ліхтаря Ньєман побачив скорчене лице Удо, яке, ніби той прожектор, аж випромінювало чистий біль.
Подібних сцен Ньєман за своє життя бачив десятки, але вираз обличчя молодшого брата, того самого, який хотів «звести рахунки власноруч», вразив його до глибини душі. Мрець, приречений вічно переживати свої муки. Прометей в обробці Ваґнера…