— Ходімо зі мною, — наказав він Івані.
Вони сховалися за деревом, зашпортуючись об кабелі електрогенератора.
— На них усіх це чекає, — прошепотів він. — Юрґен був старшим сином Фердинанда, Макс — Герберта… Лаура вийшла сухою з води, але вони з Удо у вбивці під прицілом, я впевнений. Хтось хоче винищити спадкоємців клану.
Івана витягла сигарету, порушуючи цим чимало правил — як законів, так і екологічних настанов. Вона здавалася спокійнішою за Ньємана. Попри недавній напад, вона вже відновила сили.
У глибині душі у фліка заворушилося щось тривожне.
— Я хотів сказати тобі… — пробелькотів він.
— Що?
— Тоді, на вулиці, я не міг, я…
— Я так і зрозуміла.
Він кинув на неї благальний погляд. Вона всміхнулася у відповідь: найкращим в Івані була її здатність пережити події, які будь-кого іншого звели б у могилу.
— Ось вам іще одна причина пояснити мені, що у вас за проблеми з собаками.
Він спробував усміхнутися їй у відповідь, але м’язи обличчя застигли. Знову стартер і рука Івани, полонена механізмом байка. Пальці слов’янки, що котяться бруком у потоках зливи.
Нарешті він розтулив рота.
Щоб виблювати за дерево.
35
Ньєман ненавидів схеми, таблиці, списки, але цього разу довелося їх терпіти. Вони знайшли в центральному відділку кабінет для нарад, який повнився безрадісними деталями (тьмяні світильники, пластикові меблі, старенька кавоварка…), але будь-якому фліку нагадував теплу атмосферу дому.
Центр композиції становив старий фліпчарт із фломастерами, що ледь писали. Ньєман почав записувати на великому аркуші ключові елементи розслідування.
Ліворуч він написав: «УБИВЦЯ-ПСИХ», що нічого особливо не значило, але нагадувало про загальний контекст. Головне, цей термін дозволяв остаточно відкинути легіон підозрюваних, яких досі брали в розрахунок: ворогів Ґаєрсберґів, так званих друзів сім’ї, гостей мисливського будиночка, конкурентів групи VG… тобто всіх тих, хто діяв би, скажімо так, із раціональних мотивів.
Праворуч Ньєман написав: «ЧОРНІ МИСЛИВЦІ». Дорогою до відділку Івана розповіла Кляйнерту про напад, який на них вчинили в самому центрі міста.
У центрі аркуша флік зазначив: «ЛАУРА». Вона була, так би мовити, елементом, який поєднував убивцю з Чорними мисливцями. На його думку, вона була у вбивці чи вбивць під прицілом. Адже минулої ночі на неї напав імітатор зондербригади. Чи означає це, що вбивця належить до цієї банди? Невідомо.
В іншому кінці дошки Ньєман написав: «ФРАНЦ». Старий також уособлював зв’язок, хоча радше гіпотетичний, між убивствами та байкерами. По-перше, у нього був мотив для помсти Фердинанду, батькові Юрґена та Лаури. По-друге, він знав — Ньєман у цьому не сумнівався — Чорних мисливців.
Флік пояснював усе це, креслячи стрілки між іменами, але відчував у себе за спиною важку скептичну мовчанку. Обернувшись, він побачив, що Івана та Кляйнерт із дохлим виглядом тримають свої стаканчики з аюрведичним чаєм. У нього було враження, ніби він читає лекцію двом обкуреним хіпі.
— Ну і? — врешті-решт спитала Івана.
Ньєман поклав фломастер і звернувся до Кляйнерта:
— По-перше, доручіть одному чи двом своїм людям, що менше, то краще, розслідувати вбивство Макса.
— А я думав, ми відірвемось, поки не приїдуть хлопці з карного розшуку.
— Так, але по-іншому. Ви самі прекрасно знаєте, що вони нічого не знайдуть: ні свідків, ні відеозаписів, ні підозрілих дзвінків.
Він поклав руку на ліву частину дошки.
— Забийте на мотив убивці, відштовхуватимемось від його вмінь. Із цього й треба було починати. Знайдіть усіх мисливців, браконьєрів, лісників, інженерів з управління водними та лісовими угіддями з південно-західного регіону Баден-Вюртемберґу.
— Це багацько народу.
— Пофіг. Зберіть їх усіх. Нам потрібна біографія кожного, виписки з поліції, зв’язки з Ґаєрсберґами, дані про мисливську майстерність…
— Але…
Ньєман не дав йому продовжити, пересунувши руку праворуч.
— Що ж до Чорних мисливців, у нас є козир: нічний напад. Очевидно, що тепер на цих схиблених можна нарити щось конкретне, хоча б їхні моцики.
— Тобто? — запитала Івана, чиї пальці, мабуть, досі були заціпенілі.
— Ті хлопці їздять на «нортонах». Англійських мотоциклах, не таких уже й поширених. А головне, їхні байки «каферизовані».
Двоє його колег мовчали. Ньєман навіть трохи радів нагоді продемонструвати свою обізнаність у механіці.
— Це техніка, успадкована від британських рокерів шістдесятих років. Вони переробляли свої байки, по максимуму зменшуючи масу корпусу, прибираючи навіски, щоб виграти у швидкості. Їхньою метою було встигнути з’їздити від кафе до обумовленого пункту і назад до того, як закінчиться пісня в джукбоксі…
Невідривний погляд Кляйнерта й Івани — це було щось із чимось. Ньєман і сам здивувався, коли побачив ці мотоцикли. Спершу він очікував побачити німецькі військові машини, але ні, це були «англійці», спрощені до крайності, з оголеною вилкою, неприкритим баком, дуже низьким кермом…
— Найважливіше тут те, — повів далі він, — що ці байки модифікували у професійній майстерні. Не рахуючи того, що й оригінальні моделі теж можна відстежити. Треба зв’язатися з фірмою «Нортон» тут, у Німеччині, й у Великій Британії.
У Кляйнерта вихопився крик душі:
— Але хто ці чуваки?
— Браконьєри, найманці, колишні солдати. Можливо, навіть грабіжники. Десь тут чи у Штутґарті ніколи не було пограбувань із таким арсеналом?
— Ні… Ніколи!
— Ну, тоді ці чуваки вирішили вийти з лісів, у прямому сенсі. Вони організовані й не бояться поліції. Гадаю, їх хтось захищає.
— Хто?
Ньєманові не довелося відповідати: завелика була спокуса запідозрити існування системи а-ля Дірлеванґер, за якої браконьєрів випускали з тюрми й використовували як солдатську роту, службу підтримання порядку чи якийсь інший загін для залякування.
Івана за студентською звичкою підняла руку.
— Не розумію. Ви думаєте, що вбивця належить до Чорних мисливців?
— Поняття не маю, але не може бути, щоб усе це не було пов’язано. Це доводить напад на Лауру.
Знову мовчанка. Цей напад із собакою все менше й менше в’язався з убивствами Юрґена та Макса.
— Згідно з висновками патологоанатома, — наважилася заговорити слов’янка, — Макса вбили між восьмою годиною вечора та північчю.
— І що?
— Чорні мисливці кокнули кузена, а тоді притарабанились у Фрайбурґ-ім-Брайсґау?
Ньєман не відповів. Усе це не трималося купи, мусив він визнати. Флік узявся походжати перед кліпчартом: сам не знав чому, але сьогодні ця дошка, фішка торговців і начальників відділу маркетингу, його заспокоювала.
Не знаючи більше, що й сказати, він подивився на годинник: перейшло за п’яту годину ранку.
— Ось що я пропоную: поспимо дві-три годинки і знову зберемося тут о дев’ятій. — Він повернувся до Кляйнерта. — Ваші хлопці вже працюють?
— Звичайно.
— Тоді передайте їм зачіпки, про які ми говорили.
— Перепрошую… але які саме зачіпки?
Ньєман розпачливо зітхнув:
— По-перше, всі браконьєри й мисливці з історією судимості чи психічними розладами. По-друге, асоціації старого Франца: треба перевірити, що саме за ними ховається. Треба також прочéкати, хто наймає сторожів, а також усе, що стосується служби безпеки VG. І ще є ці кляті моцики, які треба відстежити.
Кляйнерт, за прикладом Івани, дістав блокнот і занотовував. Очевидно, він вирішив довіритися французькому фліку.
— Треба також відкопати записи камер спостережень за цю ніч і опитати мешканців центру Фрайбурґа. Навіть попри дощ, можливо, вдасться щось вичепити, якісь номери, будь-що. Вам вистачить людей?
Німець кивнув, не підводячи голови.
— Щодо ромів дізнавалися?
— Якраз збирався про це сказати. Мої люди знайшли серед архівів фрайбурзької лікарні записи за березень 2000 року про страшенно покалічену дівчинку на ім’я Марія Вадош. У її справі було вказано ім’я батька — Йозеф. У чувака довжелезна історія судимостей, а в графі «місце проживання» значиться «кочівник». Це воно, без сумніву.