— Що це?
— Один із фондів Франца фон Ґаєрсберґа, «Шварцес Блут».
«Чорна кров». Назва в тему до розслідування.
Кляйнерт нахилився до Івани й показав їй папери.
— Мої хлопці дізналися, що ця асоціація займається лісами родини. Імена працівників збігаються з результатами інших пошуків.
— Яких?
— Тих, що стосуються браконьєрів, які відмотали строк у Баден-Вюртемберґу.
— Ви маєте на увазі…
— Схоже, Франц наймає досить… сумнівних чуваків.
Івана погортала підшивку — все було німецькою.
— Які саме в них обов’язки?
— Полювати.
— Хіба полюють не Ґаєрсберґи?
— Спершу слуги підготовлюють майданчик. Ці рецидивісти «прибирають», як то кажуть. Вони вбивають тварин за певними критеріями, зокрема залежно від віку, аби решта здобичі могла вільно харчуватися й переміщатися.
— Щоб і її теж убили…
Кляйнерт наважився присісти на стіл Івани. Між ними залишалося всього кількадесят сантиметрів.
— Не будьте такою… запеклою активісткою, — сказав він із м’яким докором у голосі. — Якби не ці мисливці, популяціям загрожували б паразити і голод. Природа функціонує за логікою природного відбору. Місця на всіх не вистачить.
Кожного разу, коли Кляйнерт говорив французькою, Івана дивувалася його бездоганному синтаксису і словниковому запасу. Цей чоловік їй подобався, у першу чергу фізично, але й розумом теж. Нічого спільного з безграмотними хуліганами, якими вона переситилася в районах соціального житла, як і з розлученими фліками, що з ними ділила ліжко тепер.
Кляйнерт схилився ще нижче. Вона бачила відображення своєї рудої куделі в його маленьких окулярах: по вогнику в кожному круглому скельці.
— Повірте, ці лісники знають, що роблять, — наполягав він. — Ці вгодовані тварини мають найкращі позиції на випадок бою.
Івана здригнулася.
— Про який саме бій ви говорите?
— Про пірш, звичайно. «Шварцес Блут» якнайкраще підготовлює ліси до полювання з підкраданням.
Вона знову взяла підшивку й прогортала її: слово «пірш» з’являлося мало не в кожному рядку.
— Здається, вас щось турбує, — зауважив Кляйнерт.
— Юрґен займався піршем, але Лаура сказала, що більше не має на це часу. Франц на своєму візку не поткнеться до лісу. То для кого саме вони готують територію?
— Для Макса з Удо?
— Мені здається, це завеликі зусилля для такої маленької купки людей.
— Ґаєрсберґи — не звичайні люди.
Вона не сумнівалася, що тут можна було нарити ще щось, можливо, представники клану запрошували друзів чи займалися іншими видами полювання. Вони мали занадто великий ігровий майданчик, щоб не використовувати його частіше…
— І я хотів би звернути вашу увагу на ще одну дивну деталь, — знову заговорив Кляйнерт, гортаючи підшивку, яку тримала Івана, так що, навмисне чи ні, вони торкнулися руками. — Ґаєрсберґи підписали угоду з місцевою владою. Вони можуть самі видавати дозволи на носіння зброї, зокрема й своїм людям, що з них деякі відсиділи за ґратами.
Івані не треба було пояснювати більше: як у Німеччині, так і у Франції тюремний строк позбавляв людину права на володіння вогнепальною зброєю. Тож Ґаєрсберґи могли озброїти покидьків, які на них працюють.
— Це ще не все, вони «позичають» цих мисливців іншим власникам земель, на яких є зайва дичина. Можна сказати, ця асоціація — своєрідний прокат убивць. Їхня робота полягає в тому, щоб винищувати тварин на сусідніх перенаселених територіях.
На останній сторінці рапорту містився список імен, очевидно, цих професіоналів — браконьєрів, колишніх зеків, майстрів військової справи…
Не обов’язково було володіти багатою уявою, аби здогадатися, що саме ці хлопці напали на них минулої ночі. Легко було й розвинути аналогію з Чорними мисливцями. Їм платили за різню в лісах, як людям Дірлеванґера за те, що стирали з лиця землі цілі села.
— Треба їх викликати, — підсумувала вона. — Добряче допитати. І перевірити, чи вони не купували «нортонів».
— Дякую за пораду, — сказав Кляйнерт, підводячись.
— Нам залишається всього кілька годин, щоб знайти вирішальний факт, — вела вона далі різким тоном. — Я повертаюся до своїх собак.
Насправді в неї було інше невідкладне завдання: розвіяти чари, що невідступно плинули кабінетом. Господи, та поводься ж як профі.
— Можливо, ми ще встигнемо випити чайку?
Її зусилля вдавати з себе непідкупну флікиню розтанули в усмішку.
Івана знову відчула, що червоніє.
У Фрайбурґу-ім-Брайсґау ставало все небезпечніше.
40
Довго Ньєманові шукати не довелося. Він був знайомий з одним із найвидатніших фахівців у галузі генеалогії і зателефонував йому запитати, чи не має він, бува, якогось альтер еґо по цей бік Рейну. Той не вагався ні секунди: Райнер Шукай, першокласний експерт, який постійно виступав на конференціях і знав найменшу гілку будь-якої родини Баден-Вюртемберґу.
Науковець дав Ньєманові адресу свого колеги: район Вобан у Фрайбурґу-ім-Брайсґау, за кілометр від управління кримінальної поліції. Ньєман спочатку взяв машину, але скоро мусив зупинитися: вулиці тут були пішохідні.
Це був відомий район міста: ряди будинків, пофарбованих у синій, жовтий і червоний кольори, функціонували виключно на сонячній енергії. Напередодні Івана згадувала про цей район — і в неї аж очі сяяли. Це містечко майбутнього побудували волонтери. Усюди стояли смітники для компосту, на дахах було облаштовано сади — дерева, здавалося, от-от проковтнуть будинки й хідники, і, звичайно ж, ніде не було видно жодної автівки.
Ньєман знав, що все це і є майбутнє, але від такого майбутнього йому було невесело. Він відчував якийсь невідступний тиск, ніби за кожною з цих «зелених» ініціатив стояв невидимий Великий Брат, диктатура — причому найгірша, бо справедлива. І він потай радів, що покине цю землю до того, як усі стануть травоїдними й почнуть виробляти енергію з власних пуків.
Поклавши руки до кишень, крокуючи під далекі дзвоники велосипедів і гуркотіння трамвая, Ньєман міркував над словами Йозефа. Почувши про ворожку і прокляття Ґаєрсберґів, він одразу ж відчув, як усередині щось «клацнуло». Ця легенда мала зв'язок із двома нещодавніми вбивствами. Він іще не знав, який саме, але цей факт був ключовим елементом у справі.
Шукай жив у схожій на ярмаркову ятку триповерховій будівлі, обшитій необробленим деревом і пофарбованій у синій колір. Липи відкидали на східці ґанку тінь, схожу на вкриту брижами калюжу, легку й блискучу.
Ньєман знайшов домофон і подзвонив. До того він розщедрився на телефонний дзвінок, аби попередити про свій приїзд, і переконався, що генеалог розмовляє французькою. У цьому йому щастило від самого початку. Мабуть, завдяки близькості до кордону. Ще кілька кілометрів на схід — і він нічого особливо й не зміг би розслідувати…
Підіймаючись східцями, Ньєман зосередився й пригадав, що йому розповів його паризький приятель: Шукай мав дві абсолютно різні професії. Він був не лише генеалогом, а й костоправом. Що ще цікавіше, він спеціалізувався на спортивних травмах і ушкодженнях від садо-мазо. Він вилікував чимало мазохістів, чиї домінатори зайшли трохи задалеко.
Двері відчинилися. Райнер Шукай не був схожий ні на генеалога, ні на майстра садо-мазо. Він радше нагадував селянина минулих століть. Низенький, дуже огрядний, у чорному светрі під горло та синіх полотняних штанах, як у садівника. Завдяки мозолястим ручищам він і справді мав вигляд персонажа роману Анрі Боско[37].
Чоловік мовчки впустив фліка. Важко було вгадати, скільки йому років. Коротке, посріблене волосся нагадувало алюмінієву каску, а на білому, мов крейда, обличчі не було жодної зморшки. Загалом він був схожий на жабу. Кирпатий ніс, великі, витрішкуваті сірі очі під густими, ніби склепіння, бровами, воло, з якого, здавалося, от-от долине нічне кумкання.
Вони пройшли крізь приймальню, де вишикувалося кілька стільців і де шкірили зуби опудала тварин: лис, куниця, бобер… Їхні скляні очі ледве не вилазили з орбіт.
37
Анрі Боско (1888—1976) — французький письменник, який наприкінці життя мешкав на півдні Франції, оспівуючи ці землі та місцевих селян.