— А чому не ракетою?
— Цей чувак — псих. Ми не йтимемо навіть на найменший ризик. Коли прибуде підкріплення і влада дасть дозвіл, сюди вертольотом висадять більше бригад і ми нападемо…
Ньєман невідступно спостерігав за поліцейським із першокласним гранатометом у руках. Здавалося, ніби детектив збирався втнути якийсь злий жарт.
— У кожному разі, — вів далі Кляйнерт, нічого не помічаючи, — це буде вибуховий снаряд, пущений водночас із неба і з землі.
— Треба йти зараз. Не можна гаяти часу.
— Ви перебуваєте в моїй країні під моєю юрисдикцією. Як француз, ви не…
Ньєман підскочив до хлопця з гранатометом. Вирвавши зброю в нього з рук, він і собі мовив:
— У мене є краща ідея: постукаємося в двері.
— Ньємане, я не дам вам утнути якусь дурницю. На використання сльозогінних гранат потрібен дозвіл, виданий…
Флік різким рухом зарядив пушку.
— «Вибуховий снаряд» — це я!
Тоді він побіг уперед — гротескна картинка самотнього камікадзе на зелених пасовиськах.
Івана кинулася за ним, буркнувши:
— Ньємане, ви вже не в тому віці. — Тоді з клубком у горлі, тримаючи пістолет обома руками, додала: — Запізно для вас, зарано для мене…
46
Дуже швидко вони опинилися на відкритій місцевості. Івана підтюпцем бігла за Ньєманом, почуваючись десь у такій самій безпеці, як мішень у тирі.
Червоногаряча хата в глибині долини досі, здавалося, палала у вечірніх сутінках. Поки що звідти не стріляли. Двоє фліків спускалися схилом, розсікаючи трави. До мети залишалося триста метрів. Івана вже не відчувала кінцівок від збудження, що охопило її всю. Разом з тим вона не припиняла думати, що коли Брух — досвідчений мисливець…
Двісті метрів.
Досі жодного пострілу. Із кожним кроком її відчуття змінювалися. Ствол «Зіґ Зауера» в руці, гучний білий шум, що передує бою… Небезпека, якої їй завжди бракувало в роботі і яку вона пізнала лише по той бік фронту.
Сто метрів.
Пролунав глухий постріл, дещо змазаний, типовий для помпової рушниці. На щастя, у них не влучило. Йоганн Брух просто розставляв сильця — якби він був піршером, то мав би снайперську гвинтівку і фліки вже були б мертві.
Ньєман уповільнив крок. Івана чула його важке переривчасте дихання. Пролунало ще два постріли. Знову промах. Насправді вони нічим особливо не ризикували: дальність дійсного вогню помпової рушниці не перевищувала кількадесят метрів.
Ньєман зупинився. Івана не встигла загальмувати й урізалася в нього. Обоє покотилися в люцерні.
— Бляха! — проревів він. — Що за…
— Це я, Ньємане. Заспокойтесь!
Посеред цієї метушні Івана вихопила поглядом його смертельно бліде обличчя. Мармурове погруддя, чиїм природним середовищем була церковна крипта.
— Посунься, — мовив Ньєман, відштовхуючи її вбік.
Він підвівся, узяв гранатомет і націлив його на будинок. Секунда-дві на приціл — і в бік хати полетів снаряд, залишаючи білястий слід на тлі потемнілих хмар, а тоді досягнув мети і розбив вікно поруч із вхідними дверима. Затим повалив отруйний газ — щоб витравити лиса з нори.
Ньєман з Іваною вже пішли далі пліч-о-пліч, стискаючи в руках зброю. Брух не виходив. Досить дивно. У певний період життя Івана часто брала участь у протестах і чимало надихалась сльозогінного газу: терпіти нереально.
— Є й інший вихід, — видихнула вона, хапаючи Ньємана за плече.
— Ти маєш на увазі ззаду?
— Ні. Штурмбригади оглянули хату зусібіч.
— Тоді де?
— Під землею.
Ньєман на мить затримав на ній погляд, а тоді, схоже, зрозумів її ідею. Вони пішли далі, а біля порога притиснулися спинами до стіни обабіч одвірка. У хаті — так само жодної реакції.
Ньєман став навпроти дверей і пустив кулю в замкову шпарину. Тоді розчистив їм шлях, вибивши двері ногою, але звідти одразу ж повалив кислотний газ.
Ньєман позадкував, зігнувшись удвоє. Івана нічого не бачила. Вона не могла вдихнути — легені палали. Їй вдалося трішки розплющити очі, і вона розгледіла, як Ньєман поправляє окуляри, закутує нижню частину обличчя в комірець сорочки і пірнає в задимлене пекло.
Не роздумуючи, вона приклала ліву руку до рота і зробила те саме. Усередині був лише дим… Суцільний сірий шар клятого диму, що його міг щомиті розірвати постріл. Івана вже загубила Ньємана і не бачила навіть стін. Раптом звідкись долинув брязкіт ланцюгів, що, очевидно, зміїлися довкола ляди, яку намагалися підняти.
Вона попрямувала на звук, дорогою спіткнулась об стілець і вдарилась об одвірок. Єдиним її орієнтиром було безперервне бряжчання заліза. Десь унизу, в підвалі. Де ж Ньєман? І мови не було про те, щоб його покликати, адже доведеться ковтнути задушливого диму. Ліпше просуватися, тримаючись за стіни, чіпляючись за звуки…
Нарешті — сходи. Івана пірнула в підвал. Тут газ поступався місцем глибокій темряві. Знову брязкіт, ближче, нижче. Вона опинилася на земляній долівці й віднайшла рівновагу, так само дихаючи через рукав.
За кілька метрів вона побачила чоловіка, що стояв навколішки, нарешті піднявши ґратчасту ляду. Під цим підвалом розміщувався ще один. Звідти одразу вистрибнули страхітливі монстри, гнучкі, ніби коти. Це були реткени, мабуть, із двома гранатами, витатуюваними на грудях. Івані здалося, наче труп із лабораторії Шюллера розщепився на кілька копій, вистрибнувши одним махом, ніби потужний нафтовий гейзер, який набув форм собачих тіл і пащ…
Якесь передчуття змусило її повернути голову до другого краю підвалу, і вона побачила Ньємана, свого бідолашного Ньємана, зіщуленого в кутку, паралізованого страхом, готового до того, що його от-от пожеруть власні кошмари.
Івана могла б прикінчити одного-двох псів, але інші перегризли б їй горло, і все було б скінчено. Вона побачила, як їхні чорні очі танцюють у токсичних випарах, вологі та сяйливі. Побачила, як під гладкою шерстю грають їхні м’язи. Побачила, як блищать скупані в білястій слині ікла під рожевими яснами.
Вона заплющила очі і ніяк не могла вистрілити. Вона очікувала, що її от-от зіб’ють на підлогу укусом у ногу або що їй пошматують горло на лахміття. Однак нічого не сталося. Вона знову розплющила очі. Собаки зникли. Залишилися тільки Брух із його лядою і Ньєман із його страхом.
Івана миттю зрозуміла. У псів були чутливі очі — газу для розгону протестів вони не витримували. Тварини навіть не глянули на Івану, а одразу втекли від газу сходами.
Тепер треба було зосередитися на Бруху, який досі бабрався зі своїми ланцюгами. Його помпова рушниця валялася метри за два — поки він її схопить, Івана вже знесе йому голову пострілом з пістолета. Браконьєр, здавалося, завмер. У нього сильно сльозилися очі, на червоній пиці застигла злобна гримаса.
Івані захотілося повідомити йому, що його арештовано, але, рефлективно відкривши рота, вона змогла лише закашлятись, а тоді почала блювати собі на черевики. Жалюгідно.
Коли вона підвела голову, мерзотник уже втік.
Але не сходами.
А через підняту ляду.
Спочатку — Ньєман. Івана підбігла до свого наставника, який трусився, наче старий алкаш у зав’язці.
— Не ворушіться, — сказала вона.
Настав час пірнути в другий підвал. Івана пролізла крізь отвір у підлозі й намацала дерев’яну драбину. Спустившись, вона побачила вириту в багряній землі галерею, схожу на шахти дев’ятнадцятого століття. На стелі висіли заґратовані лампочки. Уздовж обох стін тягнулися клітки. Івана зрозуміла, що ланцюг відчиняв не ляду, а ці вольєри — така примітивна система дозволяла одним рухом спустити псів на ворога.
Хоч очі заливало слізьми, їй усе ж вдалося трохи зорієнтуватися. Ліворуч був глухий кут: червоняста скеля. Івана повернула праворуч, досі тримаючи пістолет, ніби страхувальну мотузку, й очікуючи, що на неї кинеться якийсь запізнілий пес.
Однак там був тільки Брух, який біг, чи радше шкутильгав, у кінці тунелю, б’ючись об відчинені дверцята, між якими залишився вузенький прохід.
Вона гарячково увіпхнула пістолет у кобуру й обома руками схопила ланцюг, що лежав на землі, а тоді потягла з усіх сил. Вона не дуже добре уявляла, до чого це приведе, і неабияк здивувалася. Дверцята кліток одразу ж грюкнули, і Брух із розгону вперіщився в ґрати.