Івана стрибнула йому на спину й приставила дуло до потилиці, але, попри її очікування, залякати чоловіка не вдалося. Брух потягнувся рукою за спину й скинув Івану, так що вона гепнулась об клітку.
Наступної миті він уже цілився в неї з її ж «Зіґ Зауера», тримаючи палець на гачку. Вона заплющила очі й подумала: «Загинула за Францію». Пролунав постріл, але Івана не відчула ні болю, ні стану вільного падіння — нічого.
Вона розтулила повіки й побачила найзаспокійливіше на світі видовище: перед нею стояв Ньєман і тримав Бруха за комір, ніби простого домашнього кроля. Рука в браконьєра вигиналася під неможливим кутом: флік вивихнув йому лікоть. Тепер він гатив покидька головою об ріг клітки, достоту так, як італійські рибалки б’ють восьминога об пірс, щоб зробити його м’ясо ніжнішим.
Після недовгого полегшення Івану знов охопило занепокоєння: Ньєман міг убити Бруха. Вона важко звелася на ноги і, й собі схопивши наставника за комір, шарпнула з усіх сил. Це подіяло краще, аніж трюк із Брухом, — їй вдалося змусити фліка пустити його. Вони знову гепнулися навзнак, на червону землю.
Оце точно найкращі борці в карному розшуку.
Як і кілька хвилин тому в травах, Івана подивилася на його обличчя. Із погляду Ньємана вона зрозуміла, що хоч ґернонська справа й ослабила його здоров’я, вона також посилила його шаленство.
47
Наручники — це було вже занадто.
Кляйнерту захотілося продемонструвати свою владу. Тепер Ньєман сидів, закинувши голову назад, із кайданками на зап’ястях у кареті швидкої з відчиненими задніми дверима. Він нагадував сам собі китайських в’язнів, яких колись виставляли на публіку в залізному нашийнику.
Але найгіршим з усього була Іванина нотація.
Поки медик лив йому в очі краплі, він мусив ще й вислуховувати повчання слов’яночки.
— Що на вас найшло? — волала вона. — Ми обоє могли там загинути. Іти на самогубство у вашому віці — це трохи поперед батька в пекло!
Ньєман не бачив її, але здогадувався, що вона стоїть перед машиною. Хоч і не вивищувалась над ним, та говорила, міцно впершись ногами в землю, впевнена в собі.
— Не забувай, що я врятував тобі життя.
— Моє життя опинилося під загрозою тільки через ваші дурниці. І все це заради якогось лісника!
Ньєман відсторонив лікаря жестом — чи радше клацанням пальців — і випростався на кушетці швидкої, метляючи ногами в повітрі. Його зір досі був розмитий, ніби під водою.
Довкола них складали захисне спорядження та зброю для штурму. Люди Кляйнерта обходили периметр, а криміналісти заполонили будинок Бруха.
— Цей лісник — наша єдина зачіпка. Його повезли до відділку?
— Радше до лікарні. У Бруха черепно-мозкова травма, не рахуючи геть розбитого обличчя.
— Законний самозахист.
— У Парижі вас би вже звільнили. А тут нас просто проженуть геть, от і все.
— Це вирішуватиме прокурор.
Івана не відповіла. Він бачив її розмитий силует, цигарку, що танцювала між пальців. Навіть так він помічав, що вона тремтить усім тілом.
Він ніколи цього не визнав би, але вона мала рацію на сто відсотків. Він кинувся в цей безглуздий незаконний напад, наражаючись на зайву небезпеку, через нетерплячість, через гординю.
Насправді він хотів довести собі, що досі здатен на такі подвиги, що він іще на щось годиться — на те, щоб робити свою справу.
І до того ж ним рухала ця незбагненна лють, цей суїцидальний нахил, бажання здолати власний страх перед собаками. Це ніби проколоти нарив чи перейти Рубікон. Абсурдна надія на те, що порушення власного табу зробить тебе сильнішим…
— Більше нема про що говорити. Приїхали хлопці зі Штутґарта. Вони забирають справу.
— Не може бути. Ми уповноважені…
— Ви нічого не зрозуміли. Тепер усе це стосується вбивства Макса. Громадянина Німеччини на німецькій землі. Це вже не наші справи.
— А Юрґен?
— Юрґен? — луною перепитав Кляйнерт, який саме підійшов до фургона.
Ньєману здалося, що на його губах блукає напіврозлючена, напівсадистська посмішка. А може, це було лише в його голові.
— Ним займусь я.
— Не клейте дурня, Кляйнерте. Ви добре знаєте, що його вбили на території Франції.
— Поговорите про це зі своїм прокурором. Він передає нам розслідування. Можливо, він, як і ми, втомився від ваших дурощів.
Ньєман одним стрибком опинився на землі. Кілька секунд похитався, але потім зір сфокусувався.
— Та що це за маячня, врешті-решт? — запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись. Івана і Кляйнерт стояли поруч. — Жертви є? Немає. Збитки? Теж немає. Ми збиралися годинами тримати облогу, і це навіть не знаючи, чи цей наш тип має що нам розповісти.
Німецький флік утомлено махнув рукою — він більше не мав сил на ці розмови.
— Забийте, Ньємане. Повертайтеся додому, і ми тут спробуємо заплющити очі на вашу неприйнятну поведінку.
Ньєман розпачливо глянув на Івану, та опустила очі.
— Ми вам потрібні, — не здавався він. — Ми від початку в одному човні.
— Так і є, Ньємане, і прокурор нашої землі теж так вважає.
Кляйнерт обійняв Івану за плечі та сказав твердим голосом:
— Ось чому французькі та німецькі власті вирішили залишити капітана Боґданович як консультантку.
Ньємана приголомшила фамільярність цього жесту.
— Що?
— Ньємане, — мовила Івана, — це єдиний вихід. Ви зайшли надто далеко.
Він хотів би сказати щось, але це «щось» застрягло йому в горлі.
Тоді його накрили спогади. Як він наважився пірнути в ляду, щоб урятувати Івану. Як він вибухнув від злості, коли побачив, як той покидьок її скинув. Як йому здалося, що завдяки цій жорстокості великий Ньєман повернувся. Сильний, дієвий, небезпечніший за зло, на яке полює.
Але він помилявся. Так, його лють повернулася, але наче відгомін давньої хвороби. Усе інше залишилося в далекому минулому, такому ж недоступному, як роки до Ґернона. Перед ним стояв нездоланний бар’єр у вигляді шраму від грудини до паху.
Почувся гавкіт: це саджали до фургонів реткенів. Вони покірно скавчали, з опущеними мордами, з подразненими від газу очима. Невідомо чому ця сцена нагадала Ньєманові епітафію, вирізьблену в мармурі на честь Юрґена.
— Ти знаєш цей вірш? — запитав він Івану. — «Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці, / З недолею змагайсь, як вся рідня моя, / Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».
— Ні, — твердо відповіла вона — її завжди дратувало нагадування, хай і непряме, про брак її культури.
— Це останні рядки з поеми Альфреда де Віньї «Смерть вовка».
Ньєман поглянув на Кляйнерта — це він утрутився в їхню розмову.
— Ви знаєте Альфреда де Віньї?
— Я обожнюю французьку культуру. Особливо поезію.
— А наче й не скажеш. Від чийого імені написані ці рядки? Хто говорить «як я»?
— Вовк. Поет читає ці думки в погляді тварини тієї миті, коли її вбивають мисливці.
— «Страждай без скарг, борись і мовчки вмри…» — тихо повторив Ньєман.
— Де ви це прочитали? — запитала Івана.
— На могилі Юрґена.
Раптом між ними трьома запала мовчанка. Долиною ширилася ніч, ніби розлите чорнило. У міру того, як фургони від’їздили і їхні фари віддалялися, смуга сосен, темна й непроникна, здавалася дедалі глибшою.
Вовком із поеми був Юрґен. Ще не досягнувши тридцятип’ятирічного віку, він мусив прийняти смерть, як і Макс. Навіщо? Через прокляття? Можливо, вбивця був лише засобом його втілення?
У кишені завібрував телефон. Ньєман спробував дістати його, але заважали наручники.
— Бляха, та зніміть із мене ці довбані залізяки!
Івана засунула руку до Ньєманової кишені, взяла телефон і приклала йому до вуха, а він підтримав мобільний обома руками.