— Алло?
— Шюллер, — сказав задиханий голос у динаміку. — Є новини.
— Кажіть.
— Приїздіть до моєї лабораторії, ви маєте самі це побачити.
— Але в чому річ?
— Приїздіть.
Ньєман спробував глянути на годинник на лівому зап’ястку, тримаючи телефон правою рукою. Із таким же успіхом він міг би намагатися жонглювати тарілками.
— Нам спершу треба допитати підозрюваного. Після цього будемо.
Він зиркнув на Кляйнерта, який недовірливо вирячив очі.
— Коли?
— Через дві години.
— Чекаю.
Ньєман поклав слухавку і спромігся кінчиками пальців покласти телефон до кишені.
— Ви, мабуть, оглухли від пострілів, — сказав Кляйнерт різким, крижаним тоном. — Ви ні до кого не поїдете, як і не допитуватимете «підозрюваного». Ви більше не берете участі у розслідуванні, на бога! Якою мовою я маю вам іще це сказати?
Розігрувався його останній шанс, у цьому темному полі, що нагадувало сцену, на якій грали трагедію.
— Кляйнерте, — сказав він спокійним тоном (він назвав би його на ім’я, але не міг його пригадати), — щойно я втнув дурницю і прошу мені вибачити. Я готовий відповісти за свої вчинки перед вашим начальством, перед моїм, перед ким завгодно. Але конкретно зараз це горить. Ви не можете дозволити собі позбутися такого фліка, як я.
Німець випростався, ніби задкуючи перед такою безглуздою тирадою.
— За кого ви себе вважаєте?
— Лише за надійного партнера, який від початку веде цю справу разом із вами. Ми мусимо працювати разом, Кляйнерте, усі втрьох. Це наш єдиний шанс схопити вбивцю.
Кляйнерт, схоже, подивився на нього іншим поглядом. Урешті-решт, цього гордія з минулої епохи, цього фліка, що не належить своєму часу, можна було, напевно, тримати на повідці, і тоді він стане солідним союзником у протистоянні з фліками з карного розшуку.
— Мої штутґартські колеги чекають на нас у відділку. Я з ними поговорю.
Ньєман знову підняв руки.
— Може, годі вже жартувати?
Кляйнерт усміхнувся й пішов геть, так і не діставши ключа.
48
Час для жартів завершився, якщо, звичайно, можна було вважати, що досі вони жартували. Офіцери, які на них чекали, були класичним зразком працівників карного розшуку універсального типу: ніякої форми, ніяких засмальцьованих курток. Лише чорні костюми й білі сорочки. Носії трун, які завжди йдуть на чолі траурної процесії і яких ніколи не запрошують на поминальну трапезу. Хлопці, які копаються в пам’яті мертвих і перетворюють її на огидну багнюку.
Ньєману хотілось би вразити їх своєю вродженою імпозантністю, але в наручниках і з червоними, як у підсмаженого кролика, очима він був не в тому стані.
Усі представились. Новоприбулі відгукувалися на імена Петера Фреліха, Клауса Берлінґа та Фолькера Кленце — це Ньєман запам’ятав, а от звання вже ні.
Перший мав видовжене бліде обличчя, яке нагадувало маленьку блискучу булочку і яке перетинали брови а-ля П’єро та губи у формі застібки-змійки. Другий був кремезним типом із рудуватою кучерявою шевелюрою, який безперестанку кидав в усі боки косі погляди, із тих, хто всюди бачить злочинців і ніколи не доводить розслідування до кінця. Останній був на голову вищий за інших — він міг би сам понести цілу труну — і мав такий вигляд, ніби його списали в утиль: судячи з його статури викидайла та напруженого виразу обличчя, він, мабуть, багато років провів у бригаді втручання, перш ніж скласти зброю та перейти до карного розшуку.
Тепер розслідуванням керували ці троє, і хоч Ньєман і не розумівся на тонкощах німецьких процедур, він анітрохи не сумнівався щодо своєї подальшої долі. Кордон он там…
Утім, дві неочікувані події змінили розклáд. Кляйнерт відвів П’єро вбік, і двоє фліків узялися буркотіти своєю незрозумілою мовою. Очевидно, вони були давніми знайомими. Є надія?
Другий фактор полягав у тому, що здоровань, схожий на мисливця за головами, підійшов до Ньємана й гаряче потис йому руку. Чоловік дуже погано говорив французькою, але сенс його послання був чіткий: Ньєманова слава йшла поперед нього. Цей добродій, Фолькер Кленце, був його прихильником і не посоромився повідомити йому, що на його місці вчинив би з Йоганном Брухом так само.
Нарешті Кляйнерт із П’єро повернулися, велет приєднався до них, і вони з третім фліком продовжили свою таємну тевтонську нараду.
Ньєман кинув погляд на Івану, яка, запаливши сигарету, не пропускала жодного слова. Її навчання просувалося великими стрибками — ще й на міжнародній арені. Вона якраз засвоювала урок: немає хитріших інтриганів за самих фліків.
Квартет повернувся до них, і Кляйнерт став перед Ньєманом із лукавим виразом на його впертому обличчі вчителя молодших класів.
— Мої колеги погоджуються, що я набагато краще за них знайомий зі справою.
— Ви маєте на увазі «ми»?
— Вони визнають, що буде швидше, якщо я перший допитаю підозрюваного.
— Знову не «ми»?
Кляйнерт зітхнув і дістав із кишені крихітного ключика. Два короткі оберти — і Ньєман опинився на волі.
— Ідіть за мною. — Він приязно глянув на Івану. — Обоє. Але не втручайтесь, не кажіть ні слова.
— Рот на замку, — сказала Івана, викидаючи недопалок.
У фільмах, коли з підозрюваного знімають наручники, він розтирає собі зап’ястя, але у Ньємана не було жодного бажання будь-що собі розтирати. Йому не терпілося допитати напівбомжа, який розводив монстрів у тунелі з червоної землі.
Вони поїхали двома автівками. Допит мав відбутися в лікарні. Без ордерів і адвокатів. Очевидно, Йоганну Бруху не дали нікому зателефонувати. Повне беззаконня.
Ньєману починали подобатися німецькі фліки.
49
— Мені нема чого сказати, — мовив негідник, сидячи на своєму ліжку.
Вони були в занадто світлій лікарняній палаті, якій бракувало меблів. Біла кімната нагадувала радше камеру в божевільні, що цілком відповідало ситуації.
Кляйнерт вигнав співробітників лікарні з коридору. Хлопці зі Штутґарта стояли на варті біля дверей. Німецький флік стояв навпроти Бруха, намертво вчепившись у перекладину в ногах ліжка.
Ньєман з Іваною залишилися поодаль. Порушуючи всі можливі правила, флікиня закурила ще одну цигарку і тепер справляла дивне враження, ніби це сигарета спалює її, а не навпаки.
Йоганн Брух помітив цю деталь і запитав щось німецькою. Тоді допоміг собі жестом: він також хотів сигарету.
Кляйнерт відповів йому лайкою, або принаймні чимось негативним.
— Hier wird Französisch gesprochen, — наказав він.
Ньєман розпізнав на слух слова, які мали означати: «Говори французькою».
— Заради двох дебілів? — сказав Брух, кидаючи на них погляд, більше схожий на плювок.
Ньєман мусив визнати, що він їх добряче вразив. Хоч і з заліпленим пластиром обличчям та перебинтованою головою, він і оком не змигнув, коли побачив чоловіка, який задав йому прочухана за дві години до того. А ще він ні разу не застогнав, посилаючись на закон, і не став благати покликати адвоката. Цей чоловік був здатний витримати ситуацію.
Може, і кретин, зате сміливий.
Незважаючи на бинти, можна було розгледіти його пику пияка, почервонілу від праці просто неба. Насуплений погляд, занехаяна борода — у цьому чоловікові вчувалася напружена злоба, гіркота, затверділа, ніби зашкарубла від бруду тканина. Це був не просто ловець зайців, а справжній злочинець.
— Коли ми прийшли до тебе, — заговорив німець, — ти зустрів нас пострілами. Чому?
— Не люблю, коли мене задрочують.
— Ти маєш, що ховати?
— Ні. Я сторож мисливських угідь. Я працюю на поважний фонд.
В акценті Бруха не було різкості, характерної для німецької вимови. Він говорив радше по-ельзаськи розвалькувато.
— А реткени?
Брух стенув плечима. Він тримав зв’язані руки поперед себе, між ніг, ніби дві заряджені рушниці.