Мисливець був не надто солідних габаритів, але під лікарняною сорочкою вгадувалася міцна статура, водночас костиста й гнучка. Лісовик, повний хитрощів, гнилі та нездорових соків.
— А шо, вже не можна собак розводити?
— Цих — ні. Ти сам добре знаєш.
— Та мені насрать. Ці пси нікому не шкодять. Нема жодних причин їх забороняти.
— Два дні тому один із цих собак напав на графиню фон Ґаєрсберґ.
Браконьєр гиготнув:
— Гаряча штучка.
Брух нахилився до Кляйнерта. Флік не зрушив ні на міліметр. Жодної ознаки страху.
— Цих собак якраз і дресирують, щоб вони захищали Ґаєрсберґів.
— Що ти маєш на увазі?
Брух знову відкинувся на спинку ліжка.
— Нічо.
— Це ти зі своїми дружками напав на маленьку ромку двадцять років тому?
Пауза. Його погляд спідлоба нагадував спусковий гачок на запобіжнику: різкий, злобний, рішучий.
— Ми за це поплатились.
Отже, їх судили за напад на маленьку єнішку. Ні, вони ж не знайшли жодних записів про цей «нещасливий випадок». Брух говорив швидше про внутрішнє покарання — Ґаєрсберґи самі залагодили справу.
— До чого тут я, врешті-решт? — зненацька вибухнув він. — Ви мене так допитуєте, ніби я в чомусь винен. — Він тицьнув пальцем у Ньємана. — Але лиходій тут він, а я — жертва! Він мене віддубасив. Він намагався мене вбити. Це він має гнити за ґратами!
Ніхто не відреагував. Включно з Кляйнертом.
— Де ти був у ніч із третього на четверте вересня?
— Не знаю. Дома. А шо?
— Як я вже сказав, на графиню напав один із твоїх собак.
— Моїх собак? Звідки ви взяли?
— На ньому було таке саме татуювання, що й на реткенах із твого підвалу.
— Ви нічо не можете довести. Це татуювання може бути в будь-якої псини. Це не доказ.
— Це символ дуже незвичайного нацистського підрозділу. Зондербригад Оскара Дірлеванґера. Це браконьєри і рецидивісти, які вирізали тисячі невинних під час Другої світової війни.
— І шо?
— Чому ти обрав цей символ?
— Він симпатичний.
— Дві схрещені гранати? Нацистський символ?
— Це ж не злочин.
Відповіді Бруха нікуди не вели, та й він сам, схоже, веселився, заводячи їх у глухий кут.
— Хто ставив тавра на твоїх псах?
— Не пам’ятаю.
— Звідки ти взяв цих тварюк?
— Не знаю. Їх розводив ще мій батя. У нас у сім’ї завжди були реткени.
— Ти нащадок Чорних мисливців?
— А я звідки знаю?
— Твій батько працював на Ґаєрсберґів?
— Усі на них працюють, їм належить увесь регіон.
— Ми знайшли в твоєму гаражі мотоцикл. «Нортон 961 Коммандо SE» 2009 року.
Ньєман цього не знав. Аргументи накопичувалися. Довкола перебинтованої голови Бруха стискалися лещата.
— Я перевищив швидкість? — запитав той.
— На моїх колег, присутніх тут, жорстоко напала банда на таких байках.
Брух байдуже махнув рукою.
— У вас нічо проти мене нема, — підсумував він. — Усе, шо ви розказуєте, — це непрямі докази. Ви намагаєтесь повісити на мене напади, у яких задіяний реткен і «Нортон», із тої причини, шо я розводжу цих псів і люблю цей байк. Чуваки, вам доведеться знайти шось солідніше.
Брух мав слушність, але Ньєман відчував, що його ще можна дотиснути.
Він підійшов до ліжка. Досить жартів. Цього разу браконьєр відсахнувся — він не забув їхньої першої зустрічі.
— Що ти робиш у «Шварцес Блут»?
— Я сторож мисливських угідь. Займаюся флорою і фауною на їхній території.
— Конкретніше.
— Я слідкую за дичиною, за її харчуванням, умовами життя. Усе має бути чотко.
— Для піршу?
— Ага, для піршу.
— Хто з Ґаєрсберґів досі ним займається?
— Спитайте в них, та й усе. І попросіть їх заїхати по мене. За годину я буду на волі, а ви залишитесь тут надрочувати свої…
Ньєман підскочив і сунув великі пальці в рани на обличчі Бруха. Браконьєр завив. З-під бинтів бризнула кров.
Флік відпустив браконьєра, і той відкинувся назад. Ньємана вже тримали Кляйнерт з Іваною. Тепер палата ще більше була схожа на кімнату з м’якими стінами. На крики до приміщення завалилися штутґартські фліки зі зброєю наперевіс.
Але Ньєман уже не стежив за подіями. Прокидався його довгий шрам на череві, він не міг дихати, його паралізувала втома від попередньої сутички.
Він опинився на підлозі долілиць, із руками, скрученими за спиною, і Фолькер Кленце, найкремезніший у команді, знову надягав на нього кайданки — отже, це ніколи не припиниться…
Брух кликав санітарів, Івана волала, тримаючи його на прицілі, а Кляйнерт намагався всіх заспокоїти. Ньєман, притиснутий обличчям до підлоги, бачив, як туди-сюди бігали черевики, і йому вже все було байдуже.
— Ви реально псих! — скрикнула Івана, стаючи навкарачки, щоб опинитися з ним на одному рівні.
Він спробував усміхнутися їй — що нелегко, коли в тебе на спині сидить німецький флік. Звуки ставали все глухішими. Йому здавалося, ніби він опускається на дно водойми. Думки сплуталися.
Вони всі мали слушність. Він мусив сісти у свій «вольво» і повернутися до Франції. Не додому, не в офіс на вулиці Труа-Фонтано в Нантеррі. А в притулок для старих людей.
Чи навіть — чому б ні — на цвинтар.
50
Закутавшись у куртку, зіщулившись на пасажирському сидінні, Івана спостерігала, як у світлі фар пропливають сосни. Вони були схожі на засліплених, розгублених в’язнів, що вервечкою крокують узбіччям. В’язнів, що йдуть просто на смерть.
Івана злилась, але ще сильніше непокоїлась. Ньєман, її єдиний союзник, зняв маску. Досвідчений флік, який може впоратися з усім, тепер здавався моторошним психом із крапельками поту на зеленуватому обличчі. Творячи казна-що, вдаючись до безплідного насильства, безрезультатно покладаючись на інтуїцію, він не лише не просувався в розслідуванні, а й став тягарем для фліків зі здоровим глуздом, що його оточували.
Їй довелося благати Кляйнерта, аби уникнути найгіршого. Німець удовольнив її прохання за красиві очі. Поки браконьєру підліковували його «раптовий рецидив», вони залишили Ньємана заспокоюватись у машині.
Перемовини на парковці були напружені, але штутґартські фліки погодилися не доповідати про жалюгідну сцену в лікарні. Натомість Ньєман мав перетнути кордон уже цього вечора. Обговоренню не підлягає.
Коли хлопці з карного розшуку повернулися до центрального відділку, Івана пішла ва-банк: вона тихцем попросила Кляйнерта, щоб Ньєман поїхав із ними до Шюллера. «Це по дорозі», — аргументувала вона, та й потім, саме йому зателефонував науковець.
Кляйнерт піддався і тут. Для Івани це була подвійна перемога. По-перше, вона хотіла, щоб «її» Ньєман поїхав на позитивній ноті — вона сподівалася на якусь інфу, якесь відкриття, аби тільки розслідування зрушило з мертвої точки. По-друге, це доводило, що одружений флік і справді на неї запав. Що він був не мертвою дровинякою, а зеленою гілкою, пружною, гнучкою…
Знову сосни, фари, асфальт. Урешті-решт, Івана почувалася добре. Так, вона боялася, але десь так, як дитина боїться казки про відьму. У цій машині, поруч із високочолим німцем і Ньєманом на задньому сидінні, закутаним у пальто, ніби в саван, вона була в безпеці. Вона була з двома своїми чоловіками, і вона була щаслива.
Показався мур лабораторії, промені фар вихопили плющ, який по ньому вився. Понад стіною горіло кілька вікон. Дверцята машини моторошно грюкнули. Самітна ніч зустріла їх дивним хлюпотінням і вологою імлою. Немає нічого більш стрьомного за село…
Вони пройшли крізь браму і попрямували на світло. Крізь вікна побачили довгий стіл, за яким метушилася компанія, ніби не з нашого часу.
Одна жінка помітила їх і відразу встала, щоб їм відчинити. Вона вийшла на поріг із потьмянілого від лишайників каменю — була вже не в халаті, а в полотняній куртці й штанах, що мали вигляд, ніби це якась інша уніформа. Щось середнє між робою садівника та джинсовим костюмом.