Лаура щиро здивувалася, а за мить розлютилася. До її погляду повернулася природна твердість. Чорнило стало лаком.
— Кров, — повів далі Ньєман. — Хтось міг захотіти очистити кров Ґаєрсберґів, переконатися, що спадкоємець групи в кожному поколінні і справді Ґаєрсберґ…
— У кожному поколінні? Та про що ви взагалі?
— Про нащадків, які зникали впродовж усього двадцятого століття…
Лаура підійшла до Ньємана і схрестила руки на грудях, прибираючи тієї самої пози, як раніше перед сімейними портретами. Вона нагадувала карикатуру на саму себе.
— І ви думаєте, що їх також усиновили? — запитала вона саркастичним тоном. — Ось до чого привело вас розслідування? Із такими фліками злочинці можуть спати спокійно.
Її сарказм звучав фальшиво. Вона глузувала з Ньємана, але її голос видавав якийсь острах, занепокоєння. Можливо, цей француз-недоумок усе-таки докопається до таємниці Ґаєрсберґів…
— Від самого приїзду, — не вгавала вона, — ви не знайшли жодного конкретного факту. Ви вирішили заглибитися в місцеві чутки та легенди, усі ці вірування, що засліплюють наш народ упродовж століть. Ви не детектив, ви турист!
Ньєман також ступив кілька кроків уперед.
— Ці легенди, як ви кажете, надихають убивцю чи убивць. Але я з вами згоден, у нього чи них є об’єктивний мотив.
— Який мотив?
— Ґаєрсберґи давно страждають на проблеми з фертильністю. У кожному поколінні вони всиновлюють дітей, а інші люди, Чорні мисливці, відповідають за те, аби прибрати їх, перш ніж вони народять нащадків.
— Забирайтеся геть із мого дому і повертайтесь, коли матимете серйозніші новини.
Ньєман, навпаки, наблизився.
— Хочете конкретики? Ми щойно знайшли Філіппа Шюллера в його лабораторії. Убитого. Він дізнався про різницю між вашими каріотипами і хотів повідомити мене.
— Шюллер? — ледь чутно повторила вона.
На її обличчі раптом з’явився розгублений, майже нестямний вираз.
— Тепер я хочу дізнатися всю правду. Час збігає…
Лаура позадкувала, упершись спиною у вікно. Позаду неї, здавалося, захвилювався ліс, дерева ніби звивалися, намагаючись вирватися зі своєї земляної оселі.
— Я нічого не знаю, — видихнула вона.
Ньєман ступив іще крок. Він підсвідомо готувався відчути запах її парфумів, як солдат щомиті очікує наступити на міну.
Але він нічого не відчув, або принаймні вловив щось дуже інтимне, запах її шкіри, змоченої слізьми. Таке саме потаємне, таке саме ганебне почуття, як ридання в подушку.
— Хто міг бути в курсі цієї історії? Хто знав, що Юрґен прийомний?
Лаура скочила до нього, волаючи:
— КАЖУ Ж ВАМ, Я НІЧОГО НЕ ЗНАЮ!
Здивований такою шаленою реакцією, Ньєман позадкував, але графиня вчепилася в нього. Він опинився своєю чергою притиснутим спиною до скла, а графиня — у його обіймах.
Поки він ламав голову над тим, щоб підшукати слів розради — його фліківська агресивність кудись ділася, — вона випросталася й відступила, щоб краще його роздивитись.
Ньєман виріс на вестернах Серджіо Леоне, але, попри насильство в його житті (він убив вісьмох злочинців), ніколи не переживав відчуття дуелі, ці секунди напруженого очікування між життям і смертю.
Стоячи перед Лаурою, він зрозумів, що нарешті відчув це запаморочення.
Хто вистрілить першим?
Йому відповіли Лаурині вуста, теплі та м’які.
У вестерні він би вже впав замертво.
54
У нього завжди був особливий погляд на фізичне кохання. Хоча статевий акт — це за визначенням номер для двох, йому завжди здавалося, ніби в його ліжку хтось зайвий. Людина, на яку слід було звертати увагу і яка псувала йому власне задоволення. Не те щоб він хотів забути про партнерку. Навпаки: він забагато про неї думав. Він не ділився, а стирався. Кожну ніч кохання псувало прагнення зробити все добре. Чи достатньо тверда в нього ерекція? Чи там він цілує? Чи правильні пестощі обирає? Він почувався так, ніби його змушують слідувати переліку обов’язків, зі змістом якого він навіть не ознайомлений.
Він не знав, звідки взялася ця поведінка сексуального раба, адже йому здебільшого було начхати на ту, з ким він ділив ліжко, і він не відчував жодних гордощів за оргазм партнерки (він завжди вважав жінок майстерними симулянтками).
Причина полягала радше в його характері трудяги. Та сама історія була і з його «вольво». Він сідав за кермо, старанно вів машину і не звертав уваги на краєвид. Занадто зосереджений, бідолаха. Ось чому він був не найкращим коханцем. Надто сухий, надто скутий, надто старанний. Жінки з їхнім гострим чуттям уловлювали, що цей занадто мужній здоровань — холодний кайфолом, з яким не повеселишся. Все одно, що йти на вечерю з чуваком, який рахує калорії замість того, щоб насолоджуватися їжею.
Але цієї ночі — о, цієї ночі все було добре.
Він лежав на спині, зарившись плечима в пухнастий килим, а Лаура, верхи на ньому і вже гола, роздягала його. Нíколи було міркувати над тим, що робити — дотики партнерки викликали в нього миттєву реакцію. Нарешті спонтанне спілкування, чистий двобій, у якому один рух викликає другий, нова насолода заступає попередню…
Він бачив лише її вузький силует і волосся, чорніше за темряву, що плинула над ними, наче буря. Ніби сліпий, у якого загострились інші чуття, Ньєман відчував блаженство в кожній клітинці тіла. Він не розумів до кінця, цілувала вона його чи пестила, не знав конкретної природи тієї тисячі дотиків, що їх єднали, але це взаємопроникнення було цілком реальним, повним, запаморочливим.
Лаура ледь торкалася його. Її пестощі були легкими, як подих чи шепіт… Тільки цілувалася вона агресивно. Сильно розтуляла вуста, по-зміїному проникала між зуби твердим, мов спис, язиком, викликаючи хіть із домішками жаху.
Раптом вона схопила його пеніс і вставила в себе. Від цього Ньєман відчув просто-таки незбагненну щільність. Немовби цієї миті все його єство зосередилося в шарах насолоди, дуже тісних, дуже компактних.
А проте Лаура нічого не важила. Можливо, у цій світлотіні вона намацала його жахливий шрам і дбала про те, щоб не торкатися його. Спершись долонями в стегна, напруживши руки, вона прийняла позу борця сумо, що виглядало іронічно з огляду на її габарити: ноги зігнуті, розведені, вага тіла перенесена на п’ятки. Для Ньємана єдиним справжнім контактом було це полум’я в районі прутня.
Зненацька вона вигнулася, і їй на лице впав місячний промінь. Видовище паралізувало фліка. Її очі блищали від люті, а риси обличчя неначе застигли в барельєфі з кісток і м’язів. Її тіло було гнучким, мов подув вітру, а от обличчя — скам’янілим і напруженим.
У глибині душі він розумів її. Убивство брата й кузена, скляний дім, що нагадував прозорий Буремний перевал, і це багатство, що робило її самотньою, перетворювало її на жертву, на об’єкт заздрощів, жадоби… Чому б їй раптом розтавати? Тому, що вона вижила? Чи тому, що цієї ночі вони кохаються в хутрі?
Вони віднайшли ритм, взаємну рівновагу невпинного руху. Їхні тіла працювали злагоджено, і серця також билися в унісон, ніби японські барабани… Ньєман ніколи не вживав наркотиків, але, мабуть, ширка давала таке саме летке відчуття виповненості — от тільки цього разу все було for real[41].
Тепер хвилі проходили крізь усе тіло в одному гнучкому русі, майже відсторонено, завжди в одному пориві, в одній течії. Віднині увесь світ зводився до цього хвилювання. Коли Ньєман повертав голову до панорамних вікон, йому здавалося, що тіні від листя та голок також пристосовуються до цього ритму, безперестанку мерехтячи, підскакуючи, розсипаючись стінами, а тоді знову збираючись докупи та розсіюючись у пориві вітру.
Тоді він досяг піку, і раптом флік пригадав, що означало для нього слово «оргазм». Щоразу в мить найвищої насолоди, коли все його єство билося в блаженних конвульсіях, у думках зринав Реґлісс. Пес із його дитинства, нинішній його кошмар, прослизав у найінтимніші закапелки й ніби виривав йому геніталії.