Цієї ночі до Реґлісса йшов бонус — ненажерливі реткени, готові вчепитися йому в горло чи оббілувати заживо. Ньєман ледве не заволав, але цієї миті сталося диво. Він раптом побачив, як чорні тварюки розтають у темряві та перетворюються на неясні тіні. Він відчув, ніби кудись відпливає. Його тіло розслабилося, сповнилось невимовною насолодою, що затопила його хвилею щастя, у якій він ледве не задихнувся.
Де ж ділися собаки? Він відкинув голову, бухнувши черепом об килим, наче кулькою для петанка. Тепер він міг лише хрипіти й віддихуватися — чудова фізична форма, — але він кінчив, так, по-справжньому кінчив.
Він досі був у ній, вона досі була в ньому, їхні тіла переплелися, злилися, і тепер він бачив, що пси не ворушилися. Навіть Реґлісс був у цій зграї, хороший, слухняний, ніжний песик.
Ньєман подумав, що зцілився — принаймні на цю ніч, принаймні поки він в обіймах Лаури — і захотів виразити свою вдячність графині, яка повільно дихала, лежачи на його плечі. Але не міг вимовити ні слова, навіть пошепки: Ньєман обливався слізьми.
55
Івана не бачила замок Франца фон Ґаєрсберґа вдень, але вночі це було щось із чимось. Вершина кричущого кічу. Башточки виблискували під місяцем, ніби вирізані з фольги. В альковах вікон просвічували церковні вітражі. Стіни були такі білі, що здавалися зведеними з крейди. Серед цих зубчатих стін, бійниць, підйомних мостів можна було поставити якусь оперету.
Попри середньовічний стиль видавалося, ніби замок побудували напередодні. Він сяяв у темно-синій ночі своїми загостреними вежами та високими арками, нагадуючи американські церкви, які прикидаються старовинними, але вигляд мають такий, наче збудовані з леґо.
Відколи вони поїхали з інституту Макса Планка, ні Кляйнерт, ні Івана не обмовились і словом. Коли Івана дізналася про різницю між каріотипами Юрґена та Лаури, то подумала, що виявила мотив убивці, але її ентузіазм швидко спав. Урешті-решт, ця новина нічого не пояснювала, а радше навпаки додавала плутанини.
Очевидно, Юрґена всиновили — і що? Невже його вбили через це? «Саме так», — сказав Ньєман, якого не бентежила купа протиріч. Напередодні він стверджував, що вбивцями спадкоємця VG були Чорні мисливці. Потім він заявив протилежне — імітатори нацистів намагалися захистити аристократів від їхнього прокляття, тобто від убивці, що систематично прибирав по одному нащадку роду. Тепер він був переконаний, що браконьєри на «нортонах» убивали «чужинця» в родині, прийомну дитину. Але хіба Макс також був іншої крові? А загиблі в попередніх поколіннях? І хто тоді наказав їм провести таку чистку?
Вони відправили людей до Удо, аби перевірити, чи справді двоє кузенів були біологічними братами. Вони не особливо розраховували на зізнання плейбоя, а планували взяти зразок ДНК. А там буде видно.
Насправді Івана боялася. Вона відчувала, що її поглинає Чорнолісся. Чорні мисливці знову переслідували її думки. Ті, що хотіли відрізати їй пальці механізмом стартера. Ті, що нацькували реткена вчепитися в лице дитині. Ті, що збирали жінок і дітей у білоруських церквах, а тоді підпалювали.
Навіть товариство Кляйнерта більше не приносило їй ані найменшої розради. Вона зосередилася на їхній наступній місії: допитати старого Франца про цю історію з усиновленням та про його асоціацію «Шварцес Блут».
— Говоритиму я, згода?
Ця фраза вирвала Івану з її роздумів. Кляйнерт щойно припаркувався на подвір’ї замку. Тут усе відповідало загальному духу: воркітливі фонтани та кам’яні оздоби. Найбільше її здивувало те, що німецький флік уміло приховав від штутґартських колег ту частину справи, яка стосувалася Чорних мисливців. Отже, він був готовий на все, аби схопити цих психів перед хлопцями з карного розшуку — навіть на те, щоб обійти священну процедуру.
Вони вийшли з машини. Їхні кроки на гравії видавали звук, схожий на потріскування хрящів у м’ясорубці. Коли фліки підійшли до високого порталу головного входу, в Івани виникло враження, ніби всередині на них чекає Страшний суд.
За кілька хвилин вони опинилися у вітальні площею понад двісті квадратних метрів. Дворецький, що їх зустрів, уже зник. Івана кинула погляд на Кляйнерта — відколи вони вирушили в дорогу, то дулися одне на одного, хтозна-чому. Флікиня відчувала, що він у такому ж стані, як і вона — виснажений і разом із тим перезбуджений.
Зала була освітлена, ніби для балу. У дальньому її кінці виблискував, наче басейн, довгий лакований стіл із дуба. Праворуч у каміні, у якому можна було б запекти коня, потріскувало полум’я. Трохи ближче ділили між собою територію темні дивани, великі, як трони, крісла, різні блискучі речі.
Долинув звук, схожий на дзижчання бормашини, легкий, приглушений, механічний. Івана одразу відчула біль в одному з зубів мудрості. «Бляха, візьми себе в руки», — сказала вона сама собі, готова от-от усе кинути.
Хурчання посилилося, і вони побачили графа фон Ґаєрсберґа в інвалідному візку. Не Дракула, але близько. Висохлий, ніби винесена на берег колода, худий, мов жердина, жодної волосинки на макітрі, майже без брів, обличчя — самі кістки та шкіра. Через це його лице було схоже на якийсь наріжний камінь, у глибині якого палали очі настороженого яструба.
— Пане графе… — заговорив Кляйнерт німецькою. — Пробачте, що турбуємо вас такої пізньої години. Ми ненадовго.
«Чорт, — подумала Івана, — і ось Кляйнерт уже спускає штанці». Нічого спільного з цілеспрямованим фліком, який приховував протоколи й хотів обійти своїх колег.
— Чого ви хочете? — сухо запитав старий Франц.
На Івану раптом найшло натхнення, і вона заговорила рідною мовою:
— Я — лейтенант Івана Боґданович із французької поліції. Я працюю з майором Ньєманом, із яким ви вже зустрічалися.
— Повторюю запитання, — сказав граф, звертаючись до Кляйнерта, але цього разу французькою, — чого ви хочете?
Німець збирався відповісти, але Івана випередила його:
— Ми приїхали поговорити з вами про деякі незвичайні факти, що стосуються вашої родини.
Нарешті Франц зволив глянути на неї:
— Якщо ви говорите про вбивства моїх племінників, то у вас цікава манера висловлюватись.
Івана рушила в його бік — він не запропонував їм сісти. Розкішна обстановка приміщення нагадувала палац, що працює вхолосту: бальна зала без танцівників, королівське оздоблення, яким може насолоджуватися тільки хворий старигань…
— Я маю на увазі не вбивства, — різко відказала вона. — Юрґен і Лаура не були братом і сестрою. Ми замовили порівняння ДНК Макса й Удо і не здивуємось, якщо й вони не мають кровної спорідненості. Ви можете це пояснити?
Граф роззявив рота. Івана потай зраділа. Вона так і не позбулася цього комплексу пролетарки, якій подобається втирати носа представникам еліти. Просто жалюгідно…
Насправді ж на обличчі Франца відобразилося полегшення.
— Присядьте, — наказав він, вказуючи на один з диванів поруч із каміном. — Я поясню.
56
Вони сіли синхронно, мовчки. Франц об’їхав килим і журнальний столик та зупинився по другий бік каміна, на три чверті повернувшись до вогню, ніби гріючи кісточки.
Івані довелося зробити над собою зусилля, аби зосередитись, — ця надто яскраво освітлена зала бентежила її. Меблі, прикраси, дорогоцінні килими з багатою історією були повною протилежністю того, що вона знала в житті.
— Макс із Удо теж не були братами, — сказав граф замогильним голосом. — Немає сенсу проводити складні аналізи.
— Кого з них усиновили? — запитав Кляйнерт.
— Макса.
Фліки перезирнулись: у справі прозирала якась внутрішня логіка. Убивця мітив у дітей-чужинців.
— У роду Ґаєрсберґів завжди були проблеми з фертильністю, — повів далі Франц. — Спочатку Фердинанд усиновив Юрґена, незабаром Герберт узяв Макса.
— А Лаура з Удо? — поцікавилась Івана.
— Це рідні діти. Як часом трапляється, після всиновлення первістків дружинам Фердинанда й Герберта нарешті вдалося завагітніти.