Знову-таки, Ньєман мав слушність: рід очищували від занесеної крові. Чи займалися цим Чорні мисливці? За чиїм наказом? І навіщо чекати, поки цим «зайдам» перевалить за тридцять, перш ніж прибрати їх?
Занадто прямі запитання: пізніше буде видно…
— Вас не наштовхує на якісь думки той факт, що обох прийомних дітей у вашій сім’ї вбили за однакових обставин менш ніж за тиждень?
Франц повів плечима, ніби намагався скинути невидиме пальто.
— Не знаю… — його голос раптом стишився: — Макса щойно… вбили. Я не встиг над цим поміркувати. Я…
— Чому ви не розповіли про це поліції?
— Кажу ж, друге вбивство сталося лише минулої ночі. Я…
Він затнувся й по черзі подивився на фліків пронизливим поглядом.
— Ви справді думаєте, що цей факт пов’язаний з убивствами?
Івана звелася на ноги і пройшлася в напрямку графа. Її відразу обпік жар від каміна. У ньому язики полум’я пожирали величезні поліна.
— А ви, — мовила вона, не збавляючи темпу, — ніколи не мали діток?
Франц стримано всміхнувся.
— Безпліддя завжди загрожувало нашій родині. А з інвалідністю… Немає жодного сенсу випробовувати долю. Я залишив це братам. До того ж я так ніколи й не одружився.
Перед ними був чоловік, який завжди стирався за іншими, не мав нащадків, ніколи не займався групою компаній. Цим він завдячував своєму братові Фердинанду, який прикував його до візка. Непоганий профіль для підозрюваного, ще й з більш ніж серйозними мотивами. Але вони вже відкинули цю версію — до речі, чому?
Фізично Франц не міг бути вбивцею, крім того, його алібі перевірили. Але ж Чорні мисливці працювали на нього…
Насправді був один факт, який не вписувався в цю гіпотезу: чоловік, який хоче помститися своїм братам через їхніх синів, не став би обирати прийомних дітей. Він навпаки взявся б за рідних. Не згадуючи вже про жертви з інших поколінь: якщо за нещодавні вбивства відповідав Франц, хто віддавав накази про попередні?
Івана наважилася порушити іншу тему:
— У минулому вже зникали спадкоємці вашої родини. Вони теж були прийомні?
— Про кого саме ви говорите?
Пам’ять в Івани була як у комп’ютера:
— Герберт фон Ґаєрсберґ щез неподалік від берегів Гренадин 1988 року. У 1966 році безслідно зник Дітріх фон Ґаєрсберґ. У 1943-му у Франції внаслідок саботажу руху Опору на залізниці загинув Гельмут фон Ґаєрсберґ. У 1944-му його кузен Томас помер у Франції під час висадки американських військ. Їхніх тіл так ніколи й не знайшли…
— Ви натякаєте, що їх також убили?
— Повторюю своє запитання: цих членів вашої сім’ї також усиновили?
— Та… ні. Не думаю. Взагалі-то, я не знаю.
Івана добряче насідала на стариганя, але той, здавалося, був нечутливий до цього тиску.
Вона нахилилась і схопилася за підлокітник візка.
— А я, — загорлала вона йому в лице, — думаю, що ви, чорт забирай, водите нас за носа!
Франц не відсахнувся, навіть не здригнувся — жодного натяку на переляк. Або він занурився в скорботу (два племінники за тиждень — це багато), або ж і не таке бачив.
Івані не дали наполягти. Кляйнерт схопив її за комір і різко відтягнув від Франца. Їй перехопило подих, і вона зігнулася вдвічі, кашляючи й відпльовуючись. Шикарно. Німець штовхнув її в груди, змусивши сісти на диван. Його вираз обличчя не потребував жодних коментарів: «Тихо будь!»
— Перепрошую за свою французьку колегу, — сказав він улесливим тоном. — Розслідування напружене…
Франц увімкнув задній хід на своєму візку і від’їхав від каміна. На його блідому обличчі не було ані краплинки рум’янцю, наче його витесали з мармуру.
— Зараз ми підемо, — вів далі Кляйнерт по-рабськи послужливо. — Ми вже дуже вдячні, що ви прийняли нас за таких обставин і…
Івана скочила на ноги і стала перед паралітиком.
— Аж ніяк. Ми ще не завершили.
— Івано!
Кляйнерт ступив крок до неї, але слов’янка, не дивлячись на нього, виставила перед ним долоню. Повідомлення було прозоре: «Не рипайся!»
— Ви знайомі з Йоганном Брухом?
— Ніколи не чув цього імені.
— Він працює на «Шварцес Блут».
— У нас понад сто працівників.
— Ні, цей фонд платить лише жменьці людей, і всі вони — злочинці.
Старий сич, здавалося, знову затишно вмостився у кріслі. Викопне у своїй кам’яній оболонці.
— Цей чоловік порушив закон?
— Йоганн Брух вирощує реткенів, породу собак, заборонену в Європі.
— Ви працюєте в карному розшуку чи на WWF?
— Ви знали про це? — накинулась Івана, не реагуючи на провокацію.
Франц знову стенув плечима: таке враження, ніби йому заважали етикетки на комірці.
— Кажу вам, я не знайомий із цим чоловіком, — владним тоном відповів він. — Та й незаконне розведення собак — це ще не кінець світу. У кожному разі, я не розумію, до чого тут смерть Юрґена та Макса.
— Два дні тому на Лауру фон Ґаєрсберґ напав реткен.
Франц зволив підняти одну брову.
— Ви маєте на увазі пса в парку?
— Не вдавайте дурня.
Івана стояла навпроти нього, твердо впершись у підлогу обома ногами, руки в боки. Вона поводилася, як у будь-якому комісаріаті паризького передмістя. Досить дути на холодне.
— Я не знаю, про що ви говорите.
Він хотів був розвернути візок, аби попрямувати до дверей. Івана перегородила йому шлях. Кляйнерт не втручався: звичайно, його приголомшувало таке нахабство, але, врешті-решт, щось змушувало його припускати, що таким чином вона зможе дещо вивідати.
— Чим саме займається «Шварцес Блут»?
— Асоціація управляє флорою і фауною наших лісів та…
— Я питаю про реальні справи.
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі мисливців-злочинців, які граються в байкерів на «нортонах». Я маю на увазі покидьків, які спустили псів на маленьку дівчинку.
Франц виснажено змахнув рукою.
— Ви мене втомлюєте…
— Ці чоловіки або захищають вас, або вам загрожують. Можливо, і так, і так. То що?
Не усвідомлюючи цього, Івана нахилилася до його рівня і кричала йому в лице. Однак агресія цієї жінки Франца, здавалося, зачіпала не більше за жар від каміна.
— Пустіть мене. Я більше не маю чого вам сказати, — кинув старий Франц, об’їжджаючи її.
Івана й пальцем не поворушила, щоб його наздогнати.
— А назва «Чорні мисливці», — крикнула вона в останній спробі, — вам про щось говорить?
Та Франц уже зник у темному коридорі.
Кляйнерт, який несподівано опинився поруч із нею, прошепотів їй на вухо:
— Усе, ходімо.
Івана не стала опиратися. Він говорив заспокійливим тоном санітара психлікарні.
57
— Дякую за допомогу. Дуже крута командна робота. Реально.
— Ти нічого не знаєш про Німеччину.
— Я знаю свою роботу!
Вони сховалися в машині Кляйнерта, але німець не рушав. У салоні плинув аромат випраного одягу і напахченої сандалом фланелі. Оце так флік.
Івана трохи запізно усвідомила, що вони перейшли на ти, — і її гнів одразу вгамувався.
— На каміні, — пояснив він, — стояв знімок трьох юнаків. Я впізнав Франца — тоді він іще ходив. Мабуть, двоє інших — це Фердинанд і Герберт.
— І що?
— Вони всі троє стояли в однаковій позі, тримаючи праву руку на стегні. Ось так.
Повернувшись на три чверті, Кляйнерт поклав ліву руку на праву.
— Придивившись, я помітив, що всі троє потай схрестили вказівні пальці.
— Це щось значить?
— Схрещені гранати. Символ Чорних мисливців.
— Ти маєш на увазі…
— Троє братів завжди вважали себе наступниками цього загону. Вони добилися звільнення браконьєрів, порушників, злочинців, але ватажками були вони самі. Вони сповідують жахливий культ зондербригад.
— Навіщо? Їм просто подобалося гратися в байкерів-нацистів на моциках?
— Є ж іще роль охоронців порядку.