— Із цим треба зав’язувати. VG — група компаній електронної інженерії. Їм не потрібні міцні хлопці, щоб захищати патенти і мікросхеми.
— Я згодний. Та й історія з єнішами трапилася всього раз. Якби були інші напади, ми б уже знайшли їхні сліди. Отже, в Чорних мисливців інше завдання.
— Знищувати прийомних дітей у сім’ї?
— Це ідея Ньємана, і я вважаю, що він помиляється. Навпаки, думаю, вони мають захищати Ґаєрсберґів від убивці, який з’являється регулярно впродовж століть.
— «Впродовж століть»? Ти сам себе чуєш?
— Я знаю, що все це не тримається купи, — сказав Кляйнерт сердитим тоном.
— Якщо їхня роль і справді така, то вони не надто в цьому успішні. Щоразу сини Ґаєрсберґів зникали.
Флік трохи ближче нахилився до Івани, ніби йому на думку спала якась нова ідея. Вона вловила його запах крізь солодкуватий душок від сидінь. Від нього ширився аромат трав і ладану. Вона подумала про тибетський чай. Зненацька її прекрасний мушкетер перетворився на монаха в Гімалаях. Заспокойся, дівчинко.
— В одному сумнівів немає, — повів далі він. — Уночі в парку Ньєман помилився. Пес не збирався нападати на графиню, він її охороняв. Реткен кинувся на Ньємана, бо подумав, що він — убивця.
В Івани починала боліти голова. Її думки губилися, ніби луна в стінах лабіринту, з якого немає виходу.
— Пірш, — підсумував Кляйнерт, повертаючи ключ запалювання. — Чорні мисливці. Всиновлення. Коли знайдемо зв’язок між цими трьома полюсами, знайдемо й убивцю. Або принаймні його мотив.
Івана витягла сигарету й відчинила вікно. Тоді заплющила очі й закинула голову назад. Авто розігналося. Під колесами шурхотів гравій. Холодне повітря хльоскало її по щоках. Вона насолоджувалася думкою про те, що Кляйнерт досі милується нею краєм ока — вона була Сплячою красунею, недоступною принцесою…
Так минув якийсь час, мовчанка змішувалася з крижаним вітром і захоплювала їх обох у їхній незворушності, їхньому взаємному нерозумінні. Вони їхали десь на землі — і це було прекрасно.
Раптом Івана усвідомила, що Кляйнерт гальмує. Вона розплющила очі: вони їхали лісовою дорогою. Флікиня запанікувала. Горло обпекла кисла відрижка.
Вона вже стискала пістолет, коли флік лагідно накрив долонею її судомно стиснені пальці. Він обрав галявину, оточену соснами та осиками й освітлену самими фарами.
Івана відчувала свої холодні пальці під гарячою рукою фліка. Крижинки, що дзвенять у склянці теплої води.
— Не бійся, — видихнув він.
— Я ніколи не боюсь.
— Думаю, ти навпаки завжди боїшся і докладаєш чортзна-яких зусиль, аби це приховати.
Кляйнерт говорив, майже не розтуляючи рота, ніби черевомовець. Він забрав руку, й Івані вже її бракувало.
— Чому ми зупинилися? — пробелькотіла вона.
— Щоб прояснити ситуацію.
— Мене починає діставати ця ситуація з Чорними мисливцями, з…
— Я говорив про нас двох.
«Він піде від дружини», — подумала вона. Вона пережила війну, батька-дітовбивцю, крек у підвалах, убивство дилера, вона була фліком і зробила насильство частиною свого повсякдення, але в неї в голові досі проносились подібні рефлекторні думки. Бідолашка…
— Я не розповів штутґартським флікам про Чорних мисливців. Вони займуться розтином та перевірятимуть алібі наближених до Макса осіб. Що ж до Ньємана, він розпитає свою графиню та змиється до ранку. У нас уся ніч попереду, Івано. Можемо схопити всіх членів «Шварцес Блут» і жорстко їх допитати.
Знову розчарування. Але, врешті-решт, це було краще. Робота — єдина надійна цінність.
— За яким обвинуваченням?
— Про це вже не йдеться. Тепер це між нами. Маємо кілька годин на те, щоб їх потрусити. Ці хлопці знають щось дуже важливе.
Приладна дошка відкидала купу маленьких промінців на його обличчя. Гранатові, лимонні, м’ятні світляні крапочки… Салон починав нагадувати залу караоке. Опиратися все важче…
В останньому рефлексі потопельника вона схопила телефон.
— Що ти робиш?
— Телефоную Ньєману.
— Кличеш татка на допомогу?
Івана хотіла його вилаяти, але телефон у руці завібрував.
«Ньєман», — подумала вона, однак опустила очі й побачила, що це не її наставник. Горло одразу стиснуло. Вона скинула виклик.
— Знову той загадковий красень?
Івана не відповіла, втупившись у телефон.
— Хто тобі телефонує і мовчить?
Він уперся ліктем у прогалину між двома сидіннями, і його поза радше нагадувала пляжного пікапера, аніж уважного колегу.
Івана мовчала, перекидаючи телефон, ніби вагу своєї таємниці, з однієї руки в другу.
— Це мій син, — сказала вона похмуро.
І одразу ж перевела на нього погляд, щоб заскочити на його обличчі вираз приголомшення, розчарування, відрази. Але Кляйнерт анітрохи не виглядав здивованим.
Справжній флік — завжди готовий до найгіршого.
— Коли ти не вдома, — запитав він, — за ним доглядає його батько?
— У нього немає батька.
— Скільки йому років?
— Сімнадцять.
— Хто про нього дбає?
— Якісь люди.
— Тобто?
— А ти як думаєш? — раптом вибухнула вона. — Я народила його в п’ятнадцять років. Я ніколи не дбала про нього. Він виріс у сиротинцях і прийомних сім’ях.
— А тепер?
— Тепер? Він мене ненавидить. Телефонує мені й мовчить, але я чую всі ці сімнадцять років злості й образи.
Кляйнерт відхилився назад, ніби щоб дати їй час перевести подих. Як боксер, що поважає лічбу арбітра.
— Хочеш знати, чому я не залишила його в себе?
— Я ні про що тебе не питаю.
— Але можеш запитати! — засміялася вона, однак голос її не слухався. — Хочеш дізнатися, як можна стати такою юною матір’ю? Як…
Не мовивши ні слова, не давши їй часу відреагувати, відчинити дверцята і втекти в ліс, німець притиснувся вустами до її губ.
Вони були розпечені. Нічого спільного з Чорноліссям. Чиновник-мушкетер-тибетець перетворився на туареґа, що сидить на розпеченому добіла краю колодязя.
Івана загубилася в цьому відчутті, думаючи, що холодність чоловіка — лише панцир. Скляна оранжерея, під якою росли небезпечні та прекрасні квіти.
Ця думка приголомшила її, адже цієї миті вона почувалася крижаною, ніби склеп, у якому не було ні квітів, ні хоч би одної душі.
ІІІ
Правильна куля
58
Ньєман прокинувся поруч із твариною. Жорстка, чорна, густа шерсть.
Він здригнувся і підскочив, пронизаний розрядом чистого жаху. Та за секунду усвідомив, що це всього лише хутряний килим, на ньому вони з Лаурою зійшлися вночі.
Він навпомацки пошукав окуляри й роззирнувся навколо. Приміщення освітлювали ранкові промені, що прозирали крізь вікна. Камін був чорний, згаслий. На кріслах і дивані валялися розкидані лахи. У кімнаті плинув запах попелу та панував світанковий холод.
Сьома двадцять. Чорт. Він заснув прямо на підлозі, загорнувшись у килим, ніби бомж у своє ганчір’я. Суперсищик. Ньєман спробував хоча би пригадати їхні любовні утіхи. У голові спливли тільки якісь тривожні, дуже темні уривки. Жодного задоволення від спогадів.
А головне, Лаури ніде не було видно.
Навряд чи вона зараз готувала сніданок на двох.
— Лауро? — гукнув він, устаючи.
Уже сама тиша була йому відповіддю: він не помічав жодних ознак руху, людської присутності.
Ньєман погукав іще, затягуючи ремінь і застібаючи сорочку. Накинувши піджак, він пройшов залою, знайшов кімнатку, де вони вечеряли разом із кузенами, повернувся, тоді забрів до кухні в американському стилі. Усе було бездоганно чистим, порожнім і крижаним.
Тиняючись туди-сюди цим скляним кубом, Ньєман ніяк не міг прийняти того, що зробив. Переспати зі свідком — це ще куди не йшло. Але переспати з Лаурою — це справжня помилка: чи то підозрювана, чи то жертва, графиня реально була останньою людиною, з якою варто зближуватися.