— Це наглядачі. Їхнє завдання — вбивати… цих запасних дітлахів.
— Коли тим перевалить за тридцятку? І так у кожному поколінні?
Івана повернулася лицем до вітрового скла. На неї регулярно потрапляло сонячне проміння, штрихуючи її профіль, ніби старовинний кінопроектор.
Перед ними простягалася пряма дорога, яка, здавалося, ніколи не досягне лісу. Ньєман подумав про лісовий масив Ланд, цей безмежний обшир, який повністю засадили деревами в дев’ятнадцятому столітті. Можливо, Ґаєрсберґи зробили те саме. Більше дерев — більше здобичі…
— Є й інша причина, чому ваша думка хибна, — наполягала Івана, не зводячи очей із дороги.
— Яка?
Вона знову обернулась, і він прочитав на її обличчі своєрідне співчуття через його безглузді ідеї. Ньєманові більше подобалося, коли вона гнівається.
— Якщо слідувати вашій логіці, прийомна дитина завжди була старшою в сім’ї, адже батькам не вдавалося зачати рідну.
— Саме так.
— Отже, вбитий син щоразу мав бути найстаршим.
— Так.
— Сьогодні вночі ми з Фабіаном переглянули архіви Ґаєрсберґів…
Івана знову назвала німця на ім’я — він не пригадував, щоб вона хоч раз назвала його П’єром. Чорт. Ці двоє разом.
— Не завжди зникала старша дитина, — відрізала вона. — Ваша теорія «запасних дітей» не працює. Цих спадкоємців убивали з іншої причини… Не рахуючи ще однієї проблеми.
— Якої?
— Якщо сім’я щоразу вирішувала взяти прийомну дитину, вони обирали б хлопчиків, чи не так?
— Так.
— Наші пошуки показали, що деякі Ґаєрсберґи, які зникли в дев’ятнадцятому столітті, були жінками. Отже, вони не були прийомними.
Ньєман поклав руки в кишені й знизав плечима.
Озвався Кляйнерт — вони вирішили добити його вдвох:
— Повернімося до вбивства Шюллера. Чому це не могла зробити Лаура фон Ґаєрсберґ?
— Питання радше ось у чому: навіщо їй це робити? Бо Шюллер дізнався, що Юрґен не був Ґаєрсберґом? Рано чи пізно це все одно випливло б.
— Тоді Шюллер виявив ще дещо.
Івана знову обернулася й кинула на нього викличний погляд.
— Якщо Лаура не винувата, навіщо їй тікати?
Ньєман пригадав, як вона курила в темряві посеред своїх прозорих стін. Невже чекала на нього? Чи щойно повернулася від Шюллера, якого вбила? Чи вона вже тоді запланувала переспати з ним, аби від нього змитися?
— Вона не тікала. Вона хоче звести рахунки. Взяла батькову рушницю. Поїхала помститися.
— Це що по-вашому, Ньємане? — скрикнув Кляйнерт. — Якийсь вестерн?
Ньєман завагався, але тоді докинув:
— Гадаю, учора ввечері я сказав щось таке, що наштовхнуло її на здогад.
— Шепнули під ковдрою, так? — зіронізувала Івана. — Уся ця ваша хрінь починає нагадувати водевіль.
Флік розтулив рота, аби її осмикнути. Але Кляйнерт його випередив:
— Вони тут.
Ньєман зиркнув на нього і побачив, що його погляд прикутий до дзеркала заднього огляду. Француз підтягнувся вище і теж визирнув через заднє вікно.
Видовище викликало в нього похмуру посмішку.
Принаймні їхня смерть матиме історичне підґрунтя.
У вигляді історії геноциду євреїв у Білорусі та Україні, розпочатого нацистами в 1941 році.
Брудна робота Чорних мисливців.
60
Мало не стоячи одним коліном на сидінні, Івана, яка теж розвернулася, спостерігала за кортежем, що їхав за ними безлюдною дорогою. Спершу на думку спала серія фільмів «Шалений Макс».
Посередині дороги їхав чорний джип, довкола нього — «нортони», з якими вони вже мали справу. Чоловіки на цих машинах були ті самі, що й тієї ночі у Фрайбурзі — шкірянки, темні плащі, вермахтово-зелені балаклави. Легіон смерті, що їздив на безсвинцевому бензині.
Кортеж, який гнав на повній швидкості, чітко давав зрозуміти, що збирається наздогнати їх, не гальмуючи. Кляйнерт уже тиснув на газ, правою рукою хапаючи рацію. Ньєман вийняв із кобури свій «Ґлок». Івана не могла повірити в цей дорожній напад. Не в 2018 році. Не в Баден-Вюртемберґу. Не…
Перший удар відкинув її спершу на вітрове скло, тоді, підборіддям уперед, на підголівник сидіння. Машину занесло. Івана ковзнула на підлогу між сидінням і бардачком, ледве не задушившись ременем безпеки. Вона встала, геть оглушена, відчуваючи в роті присмак крові.
Кляйнерт прикипів до керма, облишивши рацію — пізно кликати на допомогу. Ньєман опустив своє вікно і вже виставляв у нього голову, стискаючи в руці пістолет. Івана бачила його зі спини, розвернутим на три чверті, його скронею стікала цівка крові, ніби стрілка на панчосі. Певно, йому теж добряче дісталося під час удару.
Усі як води в рота понабирали, і це було найгірше. Не було вже чого говорити. Next step[42] — головою в кювет чи кулю в потилицю. Івана саме діставала пістолет — чи радше намагалася, бо заплуталася в куртці, що зібгалася на спині, і ремені, який її душив, — коли другий удар відкинув її на приладну дошку. Вона ковзнула підборіддям по пластиковій поверхні, що зменшило силу зіткнення. Однак цього разу їй здалося, що тачка аж відлетіла по косій у бік сосен.
Кляйнерт закричав. Ньєман зник. Івана встала і побачила, що її наставник також підводиться між задніми та передніми сидіннями. Покрутивши головою, вона побачила байкерів, які тепер їхали з ними на рівні: полотняні капюшони, льотчицькі окуляри, чорні хустки. Вона знову подумала про якийсь «outlaw biker film»[43], але від їхнього вигляду, їхньої цілеспрямованості в неї чомусь кров холонула в жилах. Це був не спектакль. Кожна деталь видавалася правдивою й жорсткою та відсилала до найстрашніших періодів в історії.
Схоже, їм був кінець.
З одного боку, ситуація здавалася абсурдною — як це так, напасти на поліцейських? З другого, це відбувалося з ініціативи володаря. На цих землях панував лише один закон — закон Ґаєрсберґів. Троє фліків були зайдами, чужинцями, невірними. Й аварія сталася так швидко…
Тоді відбулося дещо неочікуване, точніше не відбулося: Чорні мисливці не намагалися нічого зробити. Вони просто їхали обабіч них, ніби ескорт, а джип збавляв швидкість.
Ньєман не ворушився, вагаючись, чи стріляти по байкерах-злочинцях, хай і бездіяльних. Івана тримала свій 9-міліметровий, тремтячи й відчуваючи струмені поту між пальців. Кляйнерт і далі розганявся, приклеївшись носом до вітрового скла. Урешті-решт троє фліків перезирнулися: що тут відбувається?
Перш ніж хтось із них устиг хоч щось сказати, байкери натисли на газ і обігнали їх. Водночас джип наздогнав їхню машину і знову вдарив. Кляйнерт піддався невдалому рефлексу, крутнув кермо і загальмував — чи навпаки. Авто занесло праворуч, тоді воно вирівнялося, але підскочило на всіх колесах, трусячись і скрегочучи.
— Досить цієї херні! — заволав Ньєман, поки німець відновлював керування машиною.
Івана, зіщулена на сидінні, повернулась до нього: флік із закривавленим носом різким рухом зарядив пістолет. Крізь вікно за його спиною вона побачила, як джип повертає праворуч на лісову дорогу, а тоді зникає в лісі, ніби комашка, яка просто пролітала мимо.
Вона знову покрутилась і зрозуміла, що байкери теж зникли. Кляйнерт сповільнився і нарешті зупинився. Двигун гикнув, ніби задихався, і вирубився сам. Німець дихав короткими ковтками, наче плакав. Нахилившись, він намагався наосліп намацати рацію. Ньєман віддихувався з присвистом. Зрештою, Івана, що хрипіла й стогнала, почувалася не краще за своїх колег. Вона не зводила очей із прямої дороги, оточеної соснами, звідки щомиті могло з’явитися будь-що.
До чого був цей напад?
Ще одне попередження?
Спосіб затримати їх?
Ці запитання ніби навічно зависли в повітрі.
Ніхто з них не встиг помітити, як джип знову вигулькнув на дорозі праворуч, гуркочучи, мов землетрус. Івана встигла лише помітити його радіаторну решітку, яка розрослася й затулила собою весь обрій аж до останнього удару.
43
Фільм про байкерів-беззаконників (