Час розбився, секунди перетворилися на скельця. Ніхто не видав ні звуку, окрім шин, корпусу, двигуна. Машина зірвалася з місця і відлетіла, обертаючись у вихорі пилу й паленого асфальту. Івана вперлася у приладну дошку, але координати вже переплутались: пластикова консоль висіла в неї над головою, з підлоги сипався дощ зі скла, потилицю притисло до стелі салону. Вона не відчувала ні найменшого болю, ні взагалі будь-чого неприємного. Вона пливла. Земна гравітація зникла, будь-яка думка, будь-яке відчуття не належало до світу можливого. Вона наважилася подумати, що їй від зіткнення переламало хребет або що її мозок розбився об вікно спереду, ніби водяна бомба…
Тоді важкий автомобіль знов упав на дах.
Івана намагалася закричати, але горло стислося, вона задихалася, придушена власними нутрощами. Вона відригнула і видала хрип, до якого домішалася блювота з кров’ю.
Знову удар, цього разу не ззовні. Угрузати в землю — це одне, а от угрузати самому в себе — зовсім інше. Її кістки впиралися в м’язи, вгризаючись у них, ніби гаки в лавці м’ясника.
Івана пригадала слово: кульбіт. Вони зробили кульбіт! Це слово заспокоїло її. Воно стало її опорою. Вона знову опинилася догори дриґом у незв’язному потоці спогадів, образів, розмов, де йшлося про водіїв, які вижили в такому обертанні… Але машину досі крутило. Івана щулилася серед уламків пластику, скла, неба, втягуючи плечі: маленьке, непомітне та вразливе тіло, яке бажало, аби смерть забула про нього, крихке, ніби яєчна шкаралупа.
Останній струс був таким сильним, що Івані здалося, ніби біль пронизав усе її тіло і залишив лише руїну. Але свідомість досі не згасла. А ще працювали аналітичні здібності: тачка врізалася в стовбур сосни переднім правим краєм і зависла двома колесами в повітрі, двома на землі.
Цей перекошений світ їй уже був знайомий. Івана відчула, як до неї повертаються спогади про Хорватію. Вона відігнала їх і спробувала повернутися до Кляйнерта: ніяк. Її притискала до сидіння подушка безпеки. Утім, доклавши зусиль, Івана вивільнила з неї обличчя і побачила, що в Кляйнерта лице все розбите. Перемащене кров’ю, воно зникало в тканині, а очі були пошкоджені розбитими окулярами. Праву руку затисло в кермі під неприродним кутом.
Неможливо було зрозуміти, чи він іще живий.
Ззаду долинули якісь звуки. Голова послухалась, й Івана змогла повністю витягти її з-під подушки безпеки. Заднє сидіння підкинуло догори, а між спинкою та стелею застрягла запаска. Ньєман якраз підводився — найкраща новина за цей день.
Івана відчула довкола очей щось тепле. Вона поранила обличчя. Та міркувати про це було ніколи. За її сидіння, зовсім близько від неї, вже хапалася величезна рука Ньємана.
— Треба звідси вибиратись, — сказав він на диво спокійним голосом. — Зараз рвоне.
Тільки тоді Івана відчула запах — бензину, звісно, але й чогось такого майже невловимого, що нагадало їй ґніт бомби. Її одразу ж охопила паніка. Вона застрягла. Полотняна подушка не давала їй побачити дверцята, які в будь-якому разі заклинило. Ніяк не відчинити. У неї залишалася одна надія: Ньєман, який відчайдушно борсався ззаду, штовхаючи ліві дверцята, але їх, здавалося, притисло самою підлогою авто, адже тачка була нахилена на 45 градусів.
Тоді Івана почала молитися — не словами, не губами, навіть не подумки чи у пам’яті. Вона молилася всім тілом, диханням, клітинами. Усе її єство стало благанням, зверненим до небес.
Всевишній цієї миті повністю втілювався в її начальникові. У її янголі-охоронцеві. У її Рятівнику. Він мусив витягти їх звідти. Мусив, як завжди, бути її захисником…
І тут у салоні затанцювали перші вогники.
61
Тріск дверцят здався їй найрадіснішим звуком у світі — Ньєманові вдалося вибратися з клітки. Але салон уже заповнювався димом, й Івана почувалася відрізаною від здорового світу, ніби вогонь і залізо забирали в неї надію.
Вона здригнулася. Це Ньєман схопив її за передпліччя. Він просунув руку понад потилицею Кляйнерта, який, здавалося, був і справді в кепському стані, просто щоб дати їй знати, що допомога, тобто він сам, на підході.
Івана хотіла щось сказати, але все, що їй вдалося, — це закашлятись і ковтнути ще трохи диму. Вона вивчала це питання, читала статистику, переглядала цифри: тачки просто так не загораються. Але інколи — загораються. І цього «інколи» вистачало, аби вона тремтіла, мов теличка на бойні.
Де ж Ньєман?
Їй вдалося зазирнути в шпарину між подушками безпеки, і вона побачила зблизька лезо ножа. Івана подумала, що він збирається відрізати їй руку чи палець, аби витягти її з цієї розпеченої бляшанки.
Але ні, він просто продірявив подушку Кляйнерта, через що той, із закривавленим лицем, здригнувся, однак до тями не прийшов.
— Ньємане, — сказала вона хрипким голосом, — швидше.
Замість відповіді він проштрикнув і її подушку безпеки, так що Івана навіть не встигла відреагувати. Матерія хльоснула її по обличчю, але вона одразу ж відчула полегшення.
Флік уже витягав комісара з лещат, на які перетворилося його розбите кермо, потрощена приладна дошка та нахилене, мов лезо паперорізальної машини, сидіння. Ньєман вивільняв його помалу, тимчасом як вогонь стрімко просувався вздовж дверцят по правий бік.
Івана спостерігала за ним. Вона не могла поворухнутися, ніби сповите немовля, ніби рол із кишками, кров’ю й жахом. З її обличчя, повік, очей текло. Тепер вона починала усвідомлювати цілу купу гівняних відчуттів, що віщували щось жахливе. Нерухома ліва рука, яку пронизували хвилі гострого болю, голова, на якій ніби хтось кував залізо, нудота, від якої хотілося виблювати кишки.
Лише тоді крізь дим, який завойовував салон, Івана розгледіла, що вітрове скло сильно потріскалось. Паніка додала їй сил, вона відстібнулася й почала гамселити кулаками по залишках розбитого скла, яке легко піддалося.
Настав час проштовхнути себе крізь отвір і вибратися з цього сміттєспалювача в кольорах німецької поліції. Івана рефлекторно підібрала ствол, що валявся на підлозі, і взялася за діло. Кашляючи, відштовхуючись, деручись, вона нарешті опинилася на зім’ятому капоті. Флікиня перекотилася в бік Ньємана, якому вдалося витягти Кляйнерта з жаровні, що вже розігрівалася.
Нехай авто вибухає — їх там уже не буде.
Вони всі троє, ледве живі, опинилися між килимом із сухого листя та жагуче-блакитним небом.
Ньєман уже відтягував непритомного німця на дорогу, намагаючись якомога більше віддалитися від тачки. Івана взяла з нього приклад і пошкутильгала асфальтом до іншого берега лісу. Вона озирнулася через плече на машину, якій, схоже, перехотілося горіти чи вибухати. Автівка задовольнялася тим, що випускала клуби чорного диму, які, в певному сенсі, могли б зійти за найпереконливіший знак скорботи.
Флікиня подумала про поліцейських, які залишилися на Скляній віллі, — чи вони їхатимуть цією дорогою?
— Як він? — запитала вона.
— Дихає, а більше нічого не можу сказати.
Повіки німця були інкрустовані склом, а ліва надбрівна дуга — розбита, через що обличчя заливала кров. Грудина, мабуть, була потрощена, адже кермо добряче потовкло йому ребра. Що ж до лівої руки, вона досі вигиналася під кутом, на який боляче було дивитися.
Івана повернулася до узбіччя, досі похитуючись, і роззирнулась довкола. Джип, який у них в’їхав, змився асфальтованою дорогою. Байкери не поверталися. Кінець прочухана чи початок страти? Усе це моторошно відгонило «затишшям перед бурею».
А втім, будь-який страх покинув її. Ньєман із його впевненими рухами, міцнішою за шлакоблок головою та окулярами, що бозна-як не злетіли з його носа, обнадіював її.
Ця втіха поширилася на весь ліс, й Івані здалося, ніби в її жилах тече теплий і заспокійливий рослинний сік, щось багате, смолисте, золоте, пов’язане з хвоєю та землею. Внутрішня енергія, яка допоможе їй вижити.
— Що в мене на пиці? — запитала вона, повертаючись до Ньємана.
Флік підвівся й оглянув її лице — він сам мав кілька порізів на скронях, однак його шкіра відмовлялася кровоточити.