— Хвалити бога, живi, — насмiлилась врештi докинути своє слово й дiвчина.
— Радий, радий, моя макiвко… Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам’ятає.
— Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, — вiдповiла вже смiливiше Прiся.
— Спасибi, сердечне спасибi! Перекажи йому, що обов’язково заїду в Лисянку побачитися з ним i з отцем Хомою.
I Залiзняк, кивнувши головою, попрямував повз старцiв i калiк до цвинтаря. Старцi давно вже чекали своєї жертви, i ледве до них наблизився Залiзняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всi разом свою звичайну пiсню, пересипаючи її улесливими епiтетами, зверненими до благодiйника, що йшов повз них:
— Преславний лицарю, заступнику наш, благодiйнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша!
— Не вийте, всiм дам! — гукнув запорожець i, дивлячись на всiх цих калiк, з болем у серцi й тремтiнням у голосi додав: — Ех, ви, сердешнi! Один до одного: без лiвих нiг i без правих рук… Яке лихо вас так порiвняло?
— А те саме, — похмуро вiдповiв один з калiк, — котре повернуло весь наш край на руїну…
— Напевне, велике то лихо, коли цiлий край не здолав його?
— Здолали б… та бог одвернувся… Покровителi перев’язали овець та й кинули їх на загибель.
— Якщо всi вiвцi — то туди їм i дорога! — гостро вiдповiв запорожець i заходився вiдсипати старцям у жменi мiдяки.
Усi притихли, ждучи своєї черги, а тi, що одержали милостиню, дякували жертводавцевi теплими побажаннями — зичили й здоров’я, i всяких гараздiв, i втiхи для душi, й царства небесного.
Коли Залiзняк пiдiйшов до менш покалiчених, то окинув усiх пильним поглядом iз двозначною усмiшкою.
— А, та тут, здається, й старi знайомi є, — примружився вiн, приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.
— А є, пане полковнику, батьку Максиме! — вiдповiв старець з перекошеним обличчям.
— А що тебе покалiчило?
— Недоля та неволя.
— А чого ж ви їх не сiдлаєте?
— Бджоли матки ждуть…
— Вiд ченцiв?
— I од ченцiв, коли в степу вивелись…
— Ой чи так? — кинув запорожець оком на ряди старцiв.
— А так!
— Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.
— А в степу, пане, чи не завелися шершнi? I пролетiти бджолi тепер важко.
— Шершнi, брате, тiльки про людське око… а коли що… то й гайда!
— Ех, батьку, коли б твоє слово, — щедро обдарувавши всiх, Залiзняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.
Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця, що продавав свiчки. Той, побачивши полковника, зблiд i опустив очi.
«Що це? — подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. — Гра уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi? Нi, нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть… Проте чому ж чернець так страшенно знiяковiв?»
Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив зараз же з’ясувати свiй сумнiв. Натовп уже був вiдтiснив його вiд того пiдвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свiчки, але Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо:
— Отче! Даруй, але обличчя твоє так нагадує менi мого покiйного друга, що не можу я заспокоїтися… Скажи менi, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований вiд смертi божим чудом?
Почувши цi слова запорозького полковника, молодий чернець поблiд ще дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн вагався, не знаючи, що вiдповiсти… Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися: на Залiзняка глянули темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в запорожця стислося вiд цього погляду.
— Ти впiзнав мене, пане полковнику, — вiдповiв чернець тихим голосом. — Я i є той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою.
Якби тепер чернець схотiв навiть вiдмовитися вiд свого iменi, то Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.
Бурхлива радiсть сповнила його серце.
— Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! — майже голосно скрикнув вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати увагу на цю цiкаву сцену. — Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу?
— Тут не мiсце, не час, пане полковнику… — з зусиллям вiдповiв молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався.
— Та хоч одне слово… Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?
— Потiм… потiм, — уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залiзняковi на юрбу прочан кругом.