Козачок миттю зiскочив з козел i вiдчинив перед вельможним паном дверцi ридвана. Важко крекчучи i спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку, влiз в екiпаж пан генеральний обозний.
Дарина вже взялася була рукою за дверцi ридвана, щоб ускочити в нього, але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки бiля монастирської стiни, спинила на ньому довгий i сумний погляд…
— Гей, доню, чого ж ти баришся? — почувся з глибини колимаги нетерплячий голос.
Дарина тiльки мовчки кивнула головою Найдi й стала на пiднiжок.
Козачок зачинив дверцi колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув довгою пугою, i кортеж рушив у дорогу.
Уже пишний повiз вельможного пана зник зовсiм з-перед очей, а молодий чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду вiд легкої хмарки куряви, що змiїлася далеко по дорозi, освiтленiй останнiм променем сонця…
III
Наприкiнцi другої третини XVIII столiття Польща, як держава, судорожно билася в агонiї, розтрачуючи в якiйсь слiпiй лютi останнi життєвi сили. Пiсля невдалої спроби Владислава IV приборкати свавiлля магнатства, змiцнити королiвську владу, пiднести закон, створити третiй стан i запровадити в державi правду й силу значення королiв почало занепадати. Вже Ян-Казимир, єзуїтський послугач, не мiг витримати боротьби нi з звитяжним козацтвом, нi з свавiльною шляхтою, котра урiзувала його владу на кожному кроцi й сiяла розбрат у нещаснiй ойчизнi, — вже вiн не мiг витримати до кiнця й, кинувши престол, утiк з Речi Посполитої. Пiсля Андрусiвської угоди, за якою було приєднано бiльшу частину України до Росiї, залишена пiд польською кормигою правобережна частина вже не могла так успiшно боротися з свавiллям шляхти, як ранiше. Щоправда, боротьба ця не припинялася, в нiй брали участь, як i колись, i татари, але наслiдком її були розорення i спустошення багатого, населеного краю i перетворення його на велику руїну. Запорожцi не могли вже вiдкрито допомагати правобережцям у цiй боротьбi; козацтво або гине в кривавих сiчах, або перебирається разом з селянами на лiвий берег — так що наприкiнцi XVII столiття воно майже зовсiм зникає в польськiй Українi. З XVII столiття об'єднаний релiгiйне шляхетський стан, не маючи в поневоленiй країнi серйозних суперникiв, поширює свою владу до цiлковитої неповаги закону, до безмежного свавiлля; йому тепер не треба вже нi королiвської влади, нi посполитих рушень для охорони вiд внутрiшнiх ворогiв своїх прав, а тому воно й прагне звести короля лише до ролi парадного фiгуранта шляхетської пихи. Польська аристократiя, довiвши наприкiнцi столiття своє самовладдя до безмежного деспотизму, з таким презирством i зневагою вже дивиться на своїх королiв, що навiть цiлком байдуже ставиться до настановлення їх росiйським урядом, немов зрiкаючись свого головного споконвiчного права. Така була доля театральних представникiв Речi Посполитої — Михайла Вишневенького, Августа II Саксонського й Станiслава Лещинського. В одному тiльки польська шляхта дала своїм останнiм королям цiлковиту свободу: переслiдувати православне духiвництво i його паству, немов це переслiдування було покликанням фанатизованої шляхти й символом iснування Польського королiвства.
Пiсля остаточного вiдокремлення вiд Польщi Лiвобережної України польський уряд починає смiливо й зухвало дiяти проти православ'я в залишенiй пiд його владою частинi Пiвденно-Руського краю: єпископiї передаються унiатським владикам, а православним священикам не дозволяється навiть пiдтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духiвництва вiдбирається все церковне майно, й воно прирiкається на цiлковитi злиднi й отупiння: братства, цi колишнi оплоти православ'я, позбавляються своїх споконвiчних прав i пiдпорядковуються цiлком мiсцевим владикам — унiатам… Усi новi постанови сейму i декрети короля, спрямованi на приниження руської iєрархiї, звели зрештою особу священика до хлопа, навiть нижче-до позбавленого прав банiти. Губернатори й економи польських маєткiв почали примушувати священикiв працювати нарiвнi з селянами; та, прирiвнюючи останнiх до робочої худоби, дiдичi все ж таки не дозволяли нiкому чужому експлуатувати свою власнiсть; що ж до схизматського священика, то вважалося, що вiн належить усiм, i кожен католик мiг мучити його, як йому заманеться… Нiкому було за нього заступитися: селянство було пригноблене, мiщани й купцi — знедоленi, пограбованi й майже зрiвнянi з хлопами. Чуже, нiмецьке магдебурзьке право, дароване польськими королями для пiднесення мiст i змiцнення третього стану, не дало бажаних наслiдкiв: з одного боку — старости, присвоївши собi верховну владу, принижували самоврядування, з другого — державнi й володiльницькi побори знищували будь-яку можливiсть розвитку промислiв i торгiвлi, з третього — суворий цеховий лад, монополiзувавши працю, убив внутрiшнє змагання, допускаючи конкуренцiю євреїв, якi захопили врештi усе в свої руки.
Шляхетський стан, позбавивши прав усе iнше населення Речi Посполитої, сам розкладається, втрачає благороднi прагнення славних часiв Августа-Сигiзмунда, замiнюючи їх вузькими, брудними егоїстичними цiлями, шаленством фанатизму, як релiгiйного, так i станового. Єзуїти, прибравши до своїх рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високi традицiї свободи совiстi, любовi до батькiвщини й розвинули тiльки одне прагнення — навернути всiх iновiрцiв у лоно католицької церкви або стерти їх з лиця землi: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни, а став лише слiпим виконавцем велiнь слуг Лойоли в iм'я величi папи.
Кiлька магнатських родин, роздiливши мiж собою територiю Речi Посполитої, завели окремi держави в ойчизнi, ворожi не лише центральнiй владi, але й одна однiй. При такiй сваволi, при ототожненнi загальних державних iнтересiв з особистими iнтересами шляхти, або, краще мовити, окремих шляхетських родiв, при знищеннi третього стану, при вiдсутностi виконавчої влади й полiцiйних установ, при низькому рiвнi освiти, на якому тодi стояла шляхетська маса, цiлком зрозумiло, що польський становий i релiгiйний фанатизм мусив зрештою дiйти на Правобережнiй Українi до несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самi володарi й не заглядали в свої маєтностi, а марнотратили життя то в Варшавi, то в Краковi, а то й за кордоном, доручаючи управлiння маєтками губернаторам, уповноважуючи їх необмеженою владою для визиску бiльших прибуткiв, то можна собi уявити, до яких страхiть був доведений пiд'яремний православний народ, а особливо духiвництво. Православ'я й руське плем'я не занепали остаточно завдяки лише трьом причинам: стiйкостi селян, заступництву Росiї й цiлковитому розкладовi шляхетського стану.
Ось у якому становищi перебувало суспiльство й населення Правобережної України в епоху подiй, якi тут описуються.
Мiстечко Лисянка, що й нинi є в Звенигородському повiтi Київської губернiї, в той час було оточене густими лiсами. Заснували його ще за Сигiзмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замкiв у мало заселеному краї; замки цi мали стати й оплотами вiд татарських наскокiв, i центрами заселення безлюдного краю. Пiд крилом таких замкiв селилися мiщани; кожний мiщанин зобов'язувався мати добру рушницю, не менше двох фунтiв пороху, шiстдесяти куль i цiлком пiдлягати комендантовi. Володар, з свого боку, надавав оборонцям замку рiзнi пiльги й випрошував у короля для їхнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенцiв, i самотнi маленькi фортецi, якi повиростали в непрохiднiй глушинi, незабаром облiплювались хатками, що тулилися коло пiднiжжя замку, на пiдзамчому; цi пiдзамковi висiлки розросталися потiм у мiстечка, обкопувалися теж невеликими валами й ставали iнодi значними торговельними центрами.